Катерина Качан. Театр на першому місці^{12 ноября 2007}

Текст підготувала Марися Нікітюк
Фотографувала Ольга Закревська

«Театр — це моє життя, це основне. Є актриси, які можуть розділяти особисте і роботу, а для мене театр на першому місці, маю до нього нестримну жагу. Так мене виховали і так воно є.»

Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.

Катерина Качан. Театр на першому місці.

Дитя театру, музики і танцю

Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво.

Наставниця

У нас в театрі ще за 20 чи 30 років до мого народження працювала заслужена артистка України Людмила Іванівна Попова. Я вважаю її одною з корифеїв Українського театру. На сцені я її вже не бачила, але дуже багато про неї чула. Вона постійно мені підказувала з приводу професії, життя, нюансів акторства. І я вважаю її основною наставницею, ми з нею досі спілкуємося. Це вона переконала мене в необхідності вступу до інституту. Десь тоді я остаточно зробила свій вибір і вирішила, що буду акторкою.

Жолдак: деспот і учитель

Після університету, я знов прийшла в рідний харківський театр і пропрацювала в ньому три роки. Тоді там ставив Андрій Жолдак, це був 2002–2005 р. Жолдака я б теж назвала одним із своїх учителів. Перше, що він почав ставити, була вистава «Гамлет. Сни». І «Гамлет» був зовсім відмінним від того, до чого ми звикли, з чим працювали. Жолдак нікого не пускав на репетиції і, щоб щось побачити, я тікала з пар, які мені не подобались, і тихцем пробиралася, ховалася по звукових кімнатах. Андрій зробив спектакль дуже швидко, фактично за 40 днів. То було щось зовсім нове, і багато людей віддано працювали з ним, поки не розчарувалися з інших питань. Зрештою, я грала у всіх його харківських виставах: в «Одному дні Івана Денисовича», в «Місяці кохання», у «Венеції», і навіть в «Гамлеті» — я замінила одну з актрис. Жолдак був такою собі школою виживання. Він дуже жорсткий і деспотичний, і з ним треба вміти працювати. Я в Андрія багато чому навчилася: ти все маєш робити чітко, швидко, у тебе три хвилини, щоб в темряві винести речі. Я почала працювати в «Ромео та Джульєтті», але різко пішла з театру, поїхала до Києва.

Маленьке щастя

Після гри у великому державному театрі, я зовсім інакше ставлюся до акторства. Я дуже сильно тепер ціную маленький затишний простір. У великому тебе ніхто не бачить, хоча мене і там помічали, я була непоганою актрисою, щось постійно робила і режисери мене брали в роботи. Але там є свої актори, свої актриси, до яких вже звикли. Доводиться проходити всі кола кар’єрної бюрократичної машини: спершу три роки граєш у масовці, а вже після того тебе беруть на нормальні ролі. А в маленькому театрі є набагато більше шансів грати в головних ролях, зробити щось більше. Ти тут весь як на долоні, тебе бачать, ти постійно граєш.

У мене завжди є…

Акторство рятує від усього, від того, що у тебе немає грошей, немає кохання, хтось помер… воно лікує. Лікує тим, що ти працюєш і не про що не думаєш, відволікаєшся. Я приходжу в театр і всі проблеми залишаю за дверима. Тут ти на інше налаштований, живеш ніби зовсім іншим життям. Театр є моїм домом, я знаю, що можу прийти сюди у будь-якому настрої і все одно буду працювати. Не залежно ні від чого, театр у мене завжди є.

Дитя театру, музики і танцю

Стрибати понад себе

Я люблю всі свої ролі, вони дуже різні і в кожній, я знаю, що зробила більше, ніж можу. Ось Ромі в«Жінці з минулого» є сильним проявом мене. Але це була дуже важка роль. Коли ми її робили, ми взагалі не знали, якою вона може бути. Сам Шеммельпфенніг, драматург, казав, що у нього ніхто з актрис не зіграв цю роль, а їх було дуже багато — в Німеччині ця вистава давно йде. Шеммельпффеніг сподівався, може, Богомазов зробить таку Ромі, як треба. Він мав приїхати на прем’єру, але не вийшло, бо вона постійно відкладалася. Я тоді злякалась — це дуже велика відповідальність. В моєму житті все завжди співпадало так, що завжди діставались саме ті ролі, які були найважчими і найдужче мені подобались. Так мене життя постійно змушує стрибати понад себе.

«Вільна сцена»

До Богомазова я потрапила дуже смішно. Так сталося, що я жорстко порвала з харківським театром, я хотіла перспективи, я не хотіла бути якимось третім чи п’ятим грибом в шостому ряді. І я дуже швидко переїхала до Києва. Одразу, звісно, ніхто мене не хотів брати на роботу. Я вирішила не прослуховуватися в національні театри, ані в театр ім. Лесі Українки, ані у театр ім. І. Франка. Хотілося працювати в ТЮЗІ, мені сподобався цей театр, до того ж, там працювала мамина однокурсниця Чайковська Валерія Вікторівна. І я попросила її допомогти влаштувати прослуховування, але нічого за мене не казати — я хотіла досягнути всього сама. Там я дуже сподобалася, але в ТЮЗ напередодні набрали до біса акторок. Ще мені дуже імпонував театр на Лівому березі. Там я теж прослуховувалась. Так сталося, що на Лівому березі я показувала п’ять уривків, і вони всі були різні. Це був липень 2005-ого і мені сказали, що матимуть мене на увазі.

З подругою ми вирішили починати з маленьких театрів. Пішли на прослуховування в «Колесо». І там мене одразу взяли. Пообіцяли головну роль в «Місяці на селі», але тільки в серпні. Театр йшов у відпустку і я мала місяць на роздуми. Отже, все добре: на ставку мене беруть, в театрі я працюю. Що це за театр, я не знала, але піти завжди можна. Потім я продовжила прослуховуватися за компанію з моєю подругою — її якось ніде не брали. І був один день, в якому умістилося дуже багато прослуховувань, серед них і прослуховування у «Вільній сцені». Мені хтось розповідав, що цей театр — взагалі секта.

На прослуховуванні я не хвилювалась — а навіщо, я ж не прослуховувалась, уже була в театрі, і прийшла лише допомогти подрузі, бо ми у парі виступали. На прослуховуванні сиділи люди, і чомусь усі босі. Перед виступом я повідомила Дмитра Михайловича, що на мене можна і не дивитись, бо я не прослуховуюсь. «Як це не прослуховуєтесь, що це означаэ?!» — спитав Богомазов. Я пояснила, що вже влаштувалася в інший театр. Ну то хай буде, показуємо один уривок, інший. А потім він знову мене питає, як можна не прослуховуватися? А ми вже спізнювалися на наступне прослуховування, вибачились тільки хотіли йти, як Богомазов зробив перерву, щоб з нами поговорити. Думаю, ого, заради нас перерву зробили. Ситуація повторюється: мою подругу не беруть, беруть мене. І тут я починаю ламати голову, бо ж якось Дмитро Михайлович приїздив до Харкова, де починав робити «Гамлета». Це потім так сталося, що Гамлета Жолдак поставив — щось там не порозумілося. А я пам’ятаю, як приходила до нього на проби — хотіла Офелію грати. До того ж, усі мої знайомі почали казати, що Богомазов дуже цікавий режисер і що це маленький театр — будуть самі головні ролі, і «Вільна сцена» точно краща за «Колесо». І я обрала цей театрик — ось так мене привело сюди, можливо, провидіння.

Стрибати понад себе. «Я люблю всі свої ролі, вони дуже різні і в кожній, я знаю, що зробила більше, ніж можу.»

Між двох режисерів

А потім мені подзвонили з Лівого берегу… То був день прем’єри, моєї прем’єри в ТЮЗі «Роберто Зуко», я нервувала — година до виступу, за тиждень з тим треба було їхати на гастролі до Польщі, я дуже нервувала. Дзвінок. І дзвонить мені завідувач трупою з театру на Лівому Березі. Каже, що Митницький дуже хоче зі мною познайомитися, і спробувати на роль у тоді новій виставі за Чеховим «Леший». Відмовити в знайомстві Митницькому я не могла, але й пояснила, що я вже працюю і навряд чи то можливо. Ми домовилися про зустріч. А Дмитро Михайлович дуже ревниво ставиться до своїх акторів — не дай Боже їм піти до якихось інших режисерів.

У нас мала бути репетиція через день о третій годині. Тож я домовилася приїхати на Лівий берег зранку і вирішити цю незручну ситуацію. І ось я приїжджаю, і Дмитро Михайлович теж приїжджає. Я сиджу і читаю п єсу, а він як виявилось, почав тоді «Чергу» ставити. Нічого собі як співпало: він приїхав, а я тут сиджу в помічника режисера і п’єсу читаю. Я ховалась по коридорах, десь біля туалету, щоб на очі йому не потрапити. І шляхом хитрих махінацій ми пробираємося непоміченими, а щойно заходимо до секретаря від Митницького виходить Дмитро Михайлович… здивований такий, питає, а що я тут роблю?

— П’єсу читаю — відповідаю я.
— Яку п’єсу?
— Та ось мене покликали.
— Куди покликали? — і я розумію, що зараз доведеться все-все йому пояснювати.
— Розумієте, Дмитре Михайловичу, мені подзвонили, сказали, ну просто мені не зручно, ну розумієте Митницький…, — і починаю таку маячню нести, запевняю його, що, звичайно, нікуди не піду. Богомазов насторожений сказав: «Добре, добре». І вирішив зачекати на мене під кабінетом. Я зайшла до Митницького. Він одразу спитав, де я зараз працюю. Кажу, що мій режисер п’ять хвилин тому вийшов з його кабінету. І Митницький запросив Богомазова, щоб домовитися з ним про графік моїх репетицій. Богомазов наче погодився. А я ж собі розумію, що не зможу працювати в двох театрах одночасно — і вибрала «Вільну сцену».

«Бувають моменти відчаю, але все одно лишається віра в театр, в мистецтво.»

Бувають моменти відчаю, але все одно лишається віра в театр, в мистецтво. Є все ж таки люди, хай 30–40 чоловік, які приходять в наш маленький театрик і дивляться, отримують задоволення, щось собі відкривають. Для них я і працюю.