Щоденник фестивалю. День четвертий^{07 ноября 2012}

«Мати війна»

Драматург: Давід Тавадзе (Грузія)

Режисер: Давід Габунья

В рамках третього міжнародного драматургічного освітнього фестивалю «Тиждень актуальної п’єси» проходить презентація п’єс грузинських та українськиї авторів, фіналістів довготривалого драматургічного семінару лондонського театру Роял Корт. Наступного року якісь з цих п’єс буде поставлено на сцені театру в Лондоні. Відкрив програму текст грузинського драматурга Давіда Тавадзе „Мати війна. В центрі уваги п’єси доля двох жінок, які опинилися в ізоляції від зовнішнього світу, адже довкола вирує війна. Події розгортаються у невеличкому селищі, а якщо більш конкретно, у невеличкому будинку. Зіна — мати солдата, з яким вона не спілкувалась більше року, і от, єдина звістка від сина — новоспечена наречена, з дитям під серцем. З неприкритою недовірою Зіна приймає у себе Тіну, адже вбачає в ній шахрайку, яка спокусилася на військову пенсію матері солдата — її видають лише родичам військовослужбових. Опинившись в одному замкненому просторі, героїні мають якось налагодити спілкування. Спочатку їм доволі складно знайти спільну мову, попри стратегію умовної доброзичливості, жінки не приховують нелюбові одна до одної.У чудово вибудуваних діалогах перед нами постає яскрава палітра жіночих образів. Зіна ловить сарану і тримає її у скляних банках, вона досліджує перетворення звичайних співучих цвіркунів у лиху та «кровожерливу» сарану. Метафоричний образ сарани стає наскрізним для всієї п’єси. Зіна в деталях розповідає про те, як маленькі коники-стрибунці, за умови посухи, починають зростати і набувають гігантських розмірів. Але парадоксальним є те, як потому «страшне породжує страшне», тобто зворотного процесу не відбувається: сарана не стає знову цвіркуном. Сарана в даній п’єсі уособлює собою війну, яка має початок але не має кінця.

Зародок будь-якої війни — знаходиться у нелюбові. Любов, а точніше нелюбов, зароджується спочатку у лоні самої Зіни: вона зізнається, що ніколи не любила свого сина. Тіна — дівчина, яка рятуючись від голоду та війни, знаходить прихисток у подруги Зіни. Та, в свою чергу, має змогу полишити селище, а щоб вберегти біженку Тіну, намовляє її вигадати історію з уявною вагітністю та прикинутись нареченою сина Зіни. Образ вдаваної нареченої теж не полишений метафоричності — Тіна здатна знайти не одного військовозобов’язаного, щоб вберегтися, на прикметі у неї вже є посильний як майбутній кандидат на «батьківство». Недолюблюючи одна одну, зрештою, жінки стають взаємозалежними. Вони наче віддзеркалюють потворність усього зовнішнього, що відбувається за стінами їхньої квартири. Підтвердженням цього стає холодне і позбавлене емоційності вбивство посильного.Обидві прекрасні „жінки-цвіркуни перетворюються на потворних саран, які дають початок відліку війни. Вони будуть народжувати хлопчиків, як провісників нескінчених воєн, і не впізнаватимуть своїх синів, коли ті приходитимуть до них в образі посильних. „Мати війна не розрізнятиме облич: ані своїх ані чужих дітей. Адже на війні всі одинакові і байдуже кого вбивати. Закривавлені душі, думки, почуття породжуватимуть безликість світу, безликість життя. Автор представив перед нами епічне полотно, насичене соковитою мовою, і наповнене важливими питаннями людського буття. Давід Тавадзе наче нагадує нам про наслання Богом сарани на Єгипет, щоб фараон дозволив Мойсею вивести свій народ у пустелю. Це, як пише Книга Книг, була восьма єгипетська кара, а попереду ще будуть незвичайна темрява та страта первістків. Цікаво?! А у нас є ще час отямитися?! Чи ми вже на шляху до?!..

Автор: Ольга Телипська

театрознавець

„Партия

Драматург: Евгений Марковский

Режиссер: Стас Жирков

Евгений Марковский обратил на себя внимание еще на первой „Неделе актуальной пьесы провокационным текстом «Убить пидара», в постановке Андрея Мая. Общей чертой пьес «Партия» и «Убить пидара» есть наличие живой разговорной речи изобилующей смачным матом. В «Партии» практичеки ни одна реплика без него не обошлась.

Действие пьесы проходит в вымышленом городке Ульяновоград. Действие пьесы начинаеться с того, что компания молодых политических хулиганов с балончиками краски в руках ночью направляются к памятнику Ленина, с целью осквернить монумент. В следующей сцене молодые герои уже лежат в травматологии — им изрядно досталось за повреждение комунальной собственности. А время как раз движется к выборам. Молодые «анархисты» во главе с вождем Бородой пришлись к месту и ко времени как никогда. Выходка с Лениным работает на будущий имидж «красно-голубых» националистов. Их политическими опонентами выступают «фиолетовые». Пьеса показывает рабочие будни штаба «красно-голубых» и жизнь Бороды, который тщетно пытаеться осознать себя в качестве фигуранта политической элиты. Но кроме как возможности новых приобретений в дом, большей роли политика в жизни Бороды не играет.

Удачная читка срежиссированая Стасом Жирковым (он же исполнитель роли Бороды) заставила звучать текст оживленно, энергично и очень комично. А колоритные речевые обороты драматурга Марковского не позволяют ни на секунду отвлечь внимание от перипетий пьесы.

«Партія»

П’єса «Партія» Євгена Марковського розповідає про абсурд передвиборчої кампанії і самих виборів. Мова тексту — проста, сучасна, густо пересипана відверто нецензурними словами, які у декого викликали відверту відразу, а у інших нестримний сміх. А все через те, що події, слова і типажі кандидатів страшенно схожі до сучасних прототипів. Агітаційний лозунг на банері «Давай разом!», назва музичного гурту «Намисто Роксолани», прізвище художнього керівника театру — Пісня, пафос багатства театрального приміщення та вілли одного з кандидатів на фоні загальної бідності та занепаду, до болі схожі промови кандидатів у депутати, особливо двійника головного героя Бороди про «гетьмана-провідника», якого люди вибирають і потім обов’язково скидають з «державного трону» — отримали особливий відгук серед публіки. Найбільший ажіотаж викликала сцена у м’ясній лавці продуктового ринку, коли продавці згуртувалися і разом почали відстоювати свої права на вільну торгівлю (з ножами і сокирами) перед рекетирами, що вимагали чергову плату. Відчувався народний запал, який «реально» не згасити. Вся п’єса розвиваэться як голлівудський бойовик-трилер, з елементами трешу та пародії. В ремарках драматург дуже чітко й яскраво, з особливою іронією передає картину того, що відбувається до найдрібніших деталей. Відверто смакуєш кожним словом, кожним описом, кожним характером героїв. Текст вражає своєю схожістю до сьогодення у нашій країні. У п’єсі автор підніймає тему націоналізму, питання державної мови, зради і дружби, освіченості, морального і культурного виховання українців. А головне, доходить висновку, що насправді «вибори нічого не вирішують». Хочеться відмітити, що належного колориту і строкатих фарб п’єсі додали актори театру «Відкритий погляд» (режисура — Станіслава Жиркова). Основною заслугою постановника є те, що він зручно посадив акторів за столи на сцені, не примусив їх відволікатися й рухатися по сцені, а повністю зосередив їх увагу лише на тексті. Очевидним було те, що репетицій було проведено чимало. Тому герої вийшли чіткими, цілісними, зі сформованими характерами і біографією.

Автор: Вікторія Ільків

«Мати війна

Драматург Давід Тавадзе (Грузія),

Режисер Давід Габунья

Події п’єси Давіда Тавадзе «Мати війна» розгортаються навколо війни. Але автор жодним словом не обумовлює, де саме вона відбувається, між ким і через що вона розпочалася. Її підтвердженням є те, що чоловіки призвані і вивезені в епіцентр воєнних дій. Про це драматург повідомляє у діалозі двох жінок — Зіни і Манани, навколо яких розгортається сюжет. Селище, у якому вони живуть знаходиться недалеко від Тбілісі, а переселили їх сюди кілька років тому, щоб вони як науковці досліджували нашестя сарани. У містах черги, через кордони тікають біженці. Чужинці намагаються віднайти прихисток у місцевих, але не всі відчиняють їм двері. Дівчина Тіна теж біженка, їй 27 і їй пощастило — Манана пускає її до себе, ба навіть придумує історію як їй врятуватися. Манана дізнається, що протягом війни платити будуть лише матерям і дружинам солдатів. Вона хоче поїхати до родичів у Тбілісі, але боїться залишити свою подругу Зіну саму. Тому придумує історію, що Тіна є дівчиною сина Зіни, що поїхав воювати і вагітна від нього. Зіна не одразу, але вірить в цю історію. Манана зі спокійною душею їде у Тбілісі. Зіна і Тіна живуть разом, отримують гроші через кур’єра, мало не сходять з розуму: «Є час, коли треба вижити!». Драматург неодноразово проводить паралелі між сараною і людьми. Багато цитат про війну, які спонукають до роздумів: «Війну не зрозуміти, поки вона не настане»; «Коли людина йде на війну, вона втрачає своє обличчя». У дівчини через місяць стається викидень. Вона намагається спокусити кур’єра, але з тексту незрозуміло з якою метою: чи завагітніти, чи віднайти нового воєнного чоловіка з грошима, чи щоб втекти з цього дому? Але їй це не вдається. Одного разу кур’єр приносить велику суму грошей — за 20 місяців. Очевидним стає — що це компенсація за смерть сина, але жінки в це не вірять. Дівчина хоче з втекти з грошима, мати не хоче залишатися сама, тому спалює їх і, замкнувши двері, викидає ключ через вікно. Жінки опиняються наче в бункері. Але кур’єр знову повертається і вимагає (не аргументуючи чому) віддати ці гроші. Коли дізнається, що вони спалені, лякає жінок судом! Досить неочікуваною і шокуючою є розв’язка п’єси: Зіна нещадно і жорстокою вбиває кур’єра. Страх та боязнь залишитися у повній самоті штовхає жінку на вбивство. А далі доходить просто до абсурду: Тіна пропонує розчленувати тіло, покласти в холодильник і харчуватися ним ще довгий час… Але Зіна вирішує ситуацію по-іншому — вмикає плиту і наповнює кімнату газом. По телевізору показують мультик про Качку Дональда…

П’єса є доволі важкою на сприйняття, але піднімає суттєво важливу і злободенну тему війни між людьми та війни у самих душах людей, що втрачають людяність і починають керуватися тваринними інстинктами. Не зрозумілою була іронія і деколи неприязнь та роздратування акторів по відношенню до тексту. Простежувалось їхнє нерозуміння, а в деяких моментах навіть протест проти написаного. Це трохи заважало сприймати належним чином сюжет п’єси.

Автор: Вікторія Ільків

«Подорож Аліси до Швейцарії»

Режисер: Андрій Май

Драматург: Лукас Берфус (Швейцарія)

Смерть з найдавніших часів позначалася за допомогою метафори подорожі, подорожі до іншого світу. У п’єсі Лукаса Берфуса Аліса твердо зважується на цю подорож, менш рішучим є життєрадісний англієць Джон. Але така мандрівка має одну зупинку, точніше «пересадку», — квартиру у незатишному районі швейцарського міста.

ЇЇ винаймає Густав Штром, який виступає тим самим Хароном, що переправляє людей на інший берег. Щоправда, лікар Штром не бере за це жодної монети. Вся його безкорислива діяльність базується на чіткому переконанні, що людина має право жити гідно і помирати теж гідно. Зрозуміло, що суспільство засуджує Штрома, його позбавляють ліцензії. Але, схоже, це не зупиняє, а, навпаки, надає йому все більшої впевненості. Дедалі палкішими стають його «професійні» монологи, дедалі наполегливіший він у розмовах з пацієнтами, метод допомоги починає зводитися до використання снодійного та пластикової торбинки, а список пацієнтів зрештою розширюється: до невиліковно хворих Аліси та Джона додається і мати Аліси Лотта, яка не бачить без дочки сенсу свого життя. Заключні слова лікаря про свою винятковість, в яких уже більше марнославства, ніж щирого бажання допомагати, звучать після разюче контрастного монологу корисливого домовласника про те, як його мучать докори сумління за вбитих новонароджених котенят.

Лукас Берфус описує свою рідну Швейцарію як країну чудес — щороку в Цюрих двісті іноземців, таких як Аліса, приїздять за моторошним чудом смерті.

Автор: Ольга Велимчаниця