Дневник фестиваля. День пятый^{10 ноября 2012}

«Президент пришел в гости»

Драматург: Лаша Бугадзе

Режиссер: Саймон Гудвин

Вслед за пьесой «Мать война» еще одна грузинская пьеса. На этот раз сатира, но снова про войну. В «Президент пришел в гости» Лаша Бугадзе демонстрирует внутренний мир некоего президента. Вся пьеса состоит из коротких фрагментов многолетнего пребывания президента на посту, и с каждой новой сценой в зрительском восприятии крепнет его негативный человеческий образ.

Например:
— во время военных действий президента возмущает лишь то, что российские солдаты едят сырую кукурузу и сырое мясо. Из этого он делает вывод, что они свиньи.
— чтобы не быть убитым во время бомбежки своих апартаментов, он ходит ночевать в гости к случайным жителям города, в дома которые вражеским войскам бомбить бессмысленно. Во время одного из таких походов он попадает в гости к хозяйке, которая рада была бы его приютить, но, узнав что она русская, президент отказывается. После чего стучится в соседнюю квартиру, где грузины недоброжелательно посылают его куда подальше.
— он редко видится со своей женой. У него много любовниц, причем он к ним абсолютно равнодушен. Даже когда они рожают ему детей.

Параллельно в пьесе развивается тема с реалити-шоу, транслируемое по ТВ во время войны. Возможно, таким образом, власти пытались уменьшить панику среди населения, но попытка выглядит как пир во время чумы.

Вначале пьеса захватывает, но затем, начинаешь уставать от однородности событий. Искренне рад за настоящую свободу слова в Грузии, где есть возможность писать настолько открыто о крупных политических фигурах, за смелость автора. Однако обильная «желтизна» в тексте вызовет интерес разве что у любителей вечерних новостей и «мыла».

Грузинская команда вполголоса начала возмущаться после читки пьесы: «это все перевод неточный, зритель не понял всех шуток». Что ж, каждый народ, когда недоволен своим правительством, мечтает увидеть такую пьесу про своего президента. Поэтому к чужим президентам он равнодушен.

Автор: Николай Вдовенко

«І мені все одно як там ти»

Драматург: Оксана Савченко (Україна)

Режисер: Керолайн Штайнбайз (Англія)

В центрі п’єси «І мені все одно як там ти» подружня пара — Лора та Андрій. Виховуючи маленьку донечку, вони оповиті фінансовими проблемами, які у творі є тлом на якому розкриваються характери та увиразнюється модель взаємин молодих людей. Андрія повсякчас дратують марні та дивакуваті, на його думку, витрати дружини. Його можна зрозуміти: у той час як чоловік працює на декількох роботах аби погасити кредит у банку, Лора платить 200 доларів пожежникам, щоб ті зняли сусідське кошеня із дерева. Лора зі свого боку, стурбована тим, що Андрій втратив до неї цікавість, ще й матір цькує необхідністю офіційного оформлення стосунків. Союз двох людей дав тріщину, але насправді не фінансові проблеми стали їх початком. Завдяки другу Андрія Сахнові перед нами відкривається потаємний пласт взаємин пари: виявляється їхні відносини будувалися лише на шаленій пристрасті та бажанні володіти один одним. Молоді люди ніколи «не знали» бажань, ціннісних орієнтирів один одного. Саме тут мені згадується один із афоризмів, який може охарактеризувати дану ситуацію: «вони прожили довго і щасливо, але так і не познайомилися».

Андрій та Лора намагаються вирватися із «лап» невдалої кредитної історії: жінка намовляє матір продати дачу, а потому навіть прагне «позбутися» власної нирки; чоловік «загубився» на кілька днів у пошуках грошей. У творі, друг сім’ї Сахно відіграє роль зв’язкової ланки між головними героями. По-перше завдяки йому, ми дізнаємося, що найщасливіші миті у житті, Андрій пережив коли в дитинстві катався на скейті, а «загадкова» легковажність поведінки Лори, була завжди їй притаманна. По-друге, Сахно є третім фігурантом умовного любовного трикутника — він таємно кохає Лору.

На мій погляд не Лора та Андрій є головними героями п’єси. Цю роль тут виконує байдужість. Звісно вона не заявлена у переліку персонажів, але її енергетична присутність так наповнює атмосферу дійства, що байдужість набуває «фізичних» обрисів. Збайдужіння у драматургічному творі повсюди: не лише у відносинах пари, вона заполоняє думки персонажів, навіть у їхніх внутрішніх монологах. Простежуючи життя героїв п’єси, вимальовується цікава картина, яка і дає пояснення цим процесам: ми бачимо, що джерелом байдужості є егоїзм в серцях молодої пари, який поступово розгорався, допоки власне «Я» стало понад усе.

Виявляється матір Лори ненавиділа її батька — той знущався над нею — попри те, не йшла від чоловіка, пояснюючи це бажанням дати доньці повноцінну сім’ю. Навряд чи знесилена від постійного рукоприкладства жінка може осяйно дарувати любов — фактор апатичної життєвої позиції простежується досить чітко у творі. Сублімаційні процеси: заміщення недолюбленості чоловіком, виливалося загостреною опікою на Лору.

Дещо інша ситуація простежується у Андрія. Щезнувши на кілька днів, чоловік та молодий татусь з’являється у компанії двох дівчаток на скейтах, мета його повернення — наколінники, усе інше його не турбує. В мене зовсім не виникає бажання критикувати героя, адже ми усі десь залишаємося дітьми, окрім того, чоловік зморений постійним заробітчанством і скейт — це умовна телепортація у щасливі часи.

Отже кожен з персонажів виявляється егоїстом, при цьому дійсно маючи на це право, адже пара не відчуває відповідальність один за одного. Два «Я» у одній родині можуть породити лише байдужість, віддаючи їй усі права на стратегію розвитку своїх стосунків. Справді влучно писала письменниця Уршуля Зибура: «Люди наче квіти: шість мільярдів нарцисів». Саме цей егоїзм і самозакоханість не дозволяють створювати щирі відносини з іншими.

Драматург у структурі п’єси використовує інтермедійну схему. На початку, всередині, та на прикінці драми перед нами постає двійко дівчаток-підлітків, які притаманно своєму віку, переймаються лише проблемою — як сподобатися хлопцеві. Знаючи його пристрасть до епатажних дій, вони замислюють зняти справжній акт самогубства, проблема постає у виборі: «кого і де?». З’являючись в канві твору кілька разів, вони усвідомлюють абсурдність своїх думок і уявних бажань, адже розуміють, що обранцеві до них у будь-якому разі байдуже.

Оксана Савченко тему байдужості заявляє ще самою назвою твору, робить її наскрізною дією усієї п’єси, і потому надає їй повноцінних прав — стати головною героїнею твору.

Автор: Ольга Телипська

«І мені все одно як ти там»

Драматург: Оксана Савченко,

Режисер: Керолайн Штайнбайз

Чи отримуєте ви задоволення від життя? Чи співпали ваші мрії і прагнення з вашим сьогоденням? Чи можете пригадати, коли останній раз були по-справжньому щасливими? На ці запитання спробувала дати відповідь Оксана Савченко у п’єсі «І мені все одно як ти там». Коли головний герой Андрій намагався пригадати, коли він останній раз був щасливим — виявилося, що не пам’ятає. Він сприймає своє життя як страшний тягар: непрацююча дружина, маленька дитина, робота з малою зарплатнею та ціла купа боргів і кредитів. Та раптом „косяк, який він не курив з юнацьких років, допоміг йому різко «крутанути» рулетку життя і стати щасливим: він віддає 6000 доларів, що віз в банк на погашення кредиту безхатченкам циганчатам і йде кататися на скейтборді. Андрій стає вільним, щасливим і пориває повністю з минулим, не переймаючись ні на мить думкою про жінку, яку кидає напризволяще. За драматургом «йому стає все одно як вона там» … Лора, не знаючи куди дівся чоловік, намагається «вижити» й шукає гроші на виплату кредиту: намагається продати дачу, свої речі, навіть власну нирку… Вона любить Андрія, намагається будь-яким чином знайти його. Але все марно… Через певний час чоловік повертається додому, але ненадовго — лише для того, щоб взяти наколінники для безпечного катання на скейті. Ось який він — егоїстичний, егоцентричний, але щасливий і вільний Герой нашого часу. А героїня — така собі мучениця, яка навалює виплату спільних боргів на свої тендітні плечі. І якщо в такого героя можна повірити (останнім часом таких слабких духом чоловіків стає все більше і більше), то в героїню — не дуже.

Паралельно з основним сюжетом драматург описує жах, який відбувається з людьми, які потрапили у полон банку через кредити: самогубства, вбивства, каліцтва і т.д. Погоджуюсь, кредитні борги стають серйозною проблемою вже і в нашій країні. А ще у п’єсі є два персонажа — дівчата підлітки, які знімають все, що бачать на свій мобільний і викладають в інтернет. Найважливіше для них рейтинг відеоролика — кількість його переглядів. Напевно драматург апелює до того, що наше життя перетворилося на суцільні ролики в You Tube або «реаліті-шоу»: одні шукають і знімають епатажні сюжети, інші — їх смакують-переглядають. Шокуючою є сцена, коли багатодітну сусідку Лори і Андрія виселяли з будинку через борги перед банком. Це безпристрасно знімали тележурналісти, наче чергове шоу «Останній герой». Вони запитували про відчуття багатодітної матері, яку виганяють з квартири, про їхні плани на майбутнє… Кореспондентка вимагала від оператора знімати крупним планом обличчя дітей, що плачуть, адже їй потрібні «живі емоції». А коли старший син матері викидається з вікна квартири журналістка спокійно запитує у оператора: «Ти зняв?».

П’єса дуже злободенна та справляє сильні враження. Герої цікаво вписані, хоч і суперечливі. Особлива дяка акторам і режисеру, які відчули її і тонко й чуттєво прочитали.

Автор: Вікторія Ільків

«Свині»

Драматург: Марися Нікітюк

Режисер: Андрій Іванюк

Текст Марисі Нікітюк не зовсім театральний — це кіноп’єса. Подіі в „Свинях поєднані монтажним методом і на перший погляд здаються повним трешем та абсурдом, але якщо придивитись уважніше, можна побачити схожість з реальними картинами життя України.

Драматург створює умовну реальність, населену специфічними персонажами серед яких „бидлота, „чоловіки-зомбі і труп, що лежить на міській дорозі вже третю добу. Головна героїня — премила україночка Марія, що годує сина-зомбі мізками та селезінкою, а невістку Марічку — зеленим борщем. Але найдорожче, що є у Марії — це свині, їх вона годує хлібом та молоком і стверджує, що її свині — «лучші свині, навіть од людей». Після того як голова сільради застрелить молодого Сашка на очах у його маленьких дітей, свині Маріі з’їдять голову голови. Свинні у даній ситуації виступають як тотемні створіння що несуть розплату, а Марія під час здійснення помсти стоїть і просвітлено посміхається.

Скрізь товстий шар чорного гумору та моторошних образів в тексті проступають обриси реальності. Автор пропонує нам її переосмислити і ще раз пережити: посміятись над страшним, щоб не боятись жити в цій країні.

Автор: Вероніка Барциховська