Шекспір vs Богомазов

Текст Марисі Нікітюк

Фотографії надані театром «Вільна сцена»

На горішньому поверсі офісного будинку, в клаустрофобному приміщенні в кінці вулиці Гончара є театр. Якщо добре розійтися фантазією, то замість театру Вільна сцена можна уявити собі булгаківську квартиру № 50 — де в буквальному сенсі вміщаються цілі світи: абсурдиста Іонеско, авангардиста Кольтеса, сучасного німецького драматурга Шімільппфенніга. Зрештою у безрозмірну кімнатку вліз і Шекспір, щоправда перформансований, переведений в режим оперних практик і сучасного актуального танцю.

Спектакль-перформанс «Солодких снів, Річарде» * базується на сні короля Річарда ІІІ перед битвою. Прем’єрний показ відбувся 11 лютого 2008 року. Композитор і програміст — Данило Перцев, звукорежисер — Олександр Кохановський.

Жарти жартами, але режисера такого рівня як Дмитро Богомазов не можна закривати на постійно в інтимному, але душному просторі камерного театру, яким є зараз Вільна сцена. Схильний до дизайнерських експериментів у творенні сценічних метафор, тут він просто змушений застосовувати, рухливі декорації або відео-проектор, щоб не займати зайвого місця. З іншого боку, у такий спосіб народжується справжній Новий театр, який хоч і з необхідності, але використовує медіа технології так, що дійсно виходить інший вимір, інший жанр мистецтва. На Заході це звичайна практика, коли віртуальний світ і світ живої гри проникають один в одного.

Річард (Олександр Лебедєв) і його убиті

Перша така спроба Богомазова вилилася в повноцінну виставу за п’єсою сучасного німецького драматурга Роланда Шімільппфенніга «Жінка з минулого», за яку режисеру нещодавно дали «Пектораль» як найкращій камерній виставі.

Другою диджітальної постановкою став перформанс на основі сну Річарда ІІІ з однойменної п’єси Шекспіра. В програмці незвиклому до жанру перформанс глядачу пояснюють, що це не драматична вистава, а своєрідне прочитання шматка шекспірівського тексту в режимі візуальних образів. Хореографією постановки займалася Лариса Венедіктова, одна з представників сучасного актуального танцю в Києві. Її танцівник Олександр Лебедєв станцював Річарда.

Фактично, 50-хвилинне дійство є роздробленими на склади та звуки співами п’яти примар, що прийшли проклясти кривавого вбивцю короля Річарда ІІІ у переддень битви. На контрасті з текстом і сюжетом п’єси Річард-Лебедєв залитий доброзичливими усмішками — добряк в чорному. А п’ять примар, вбиті ним члени королівських родин, болотяні безокі липкі потвори в коричневих перуках.

Примари нагадують то забинтованого Шарікова, то дівчинку з фільму «Дзвінок» і ніде не дітися від асоціацій

Потвори пригадують Річарду його вбивства на мові оригіналу (англ.), демонтуючи речення в слова, слова в звуки. Ще один важливий принцип який використано у виставі: принцип актуального сучасного танцю (для контемпорарі театру контемпорарі денс) — чергування спазмів і розслаблень. Примара Володимира Канівця, наприклад, щось напружено читає на публіку і раптом здувається.

Відчуття навіяності, сновидіння перформансу додає використання відео-проектора: ось порожня чорна зала, а ось вітром надуло кошмарів, і так само знесло. Потвори купаються в зеленуватому світлі відео-проектора.

На жаль, Лебедєв не актор. Він в естетиці контемпорарі танцю представляє на м’яких, підкошених у колінах, ногах Фізичний театр, і одночасно говорить текст. Але він просто його бубонить. І повний драматизму і можливостей для акторського прочитання монолог Річарда, в якому єдиний раз у нього з’являються сумніви, не створює в дії піку, високого напруження.

Решта задіяних акторів виконували перформанс механічно. Лише від маленької Потвори Катерини Качан не можна було відірвати очей — вона зовсім розкута в системі спазмів і розслаблень, рухлива. Вона у повній мірі стала огидним карликом, якого грає. По-бодлерівськи красива, з японської естетики фільмів жахів зіткана.

Все-таки на Річарді драматичному, а не танцівному мала б триматися дія, аби в поєднанні з експресивними практиками контемпорарі танку створити емоційне та смислове напруження

Однак в цілому, по перегляду лишається зіжмакане відчуття, що щось відбулося, але що саме, не ясно. І справа не у жанровій специфіці, мовляв, це перформанс, він ставить перед собою інші завдання. Завдання у мистецтва завжди одне — бути зрозумілим, почутим, побаченим. Медіа технології, взаємопроникнення різних родів мистецтв пропонують лише нові засоби.

*Проект створений у межах міжнародного арт-фестивалю Black/North SEAS, який ініційований Intercult (Швеція) за підтримки EU Culture 2007–2011 та Swedish Institute