Пасторальний портрет театру Вєршалін

Автор: Вікторія Миронюк

Фото взяті з сайту театру Вєршалін

Автобус, який везе групу глядачів із сходу Польщі, губиться в маленькому селі Супрашль, намагаючись доїхати незаасфальтованими дорогами до будинку театру. Водій виходить і питає дорогу у місцевих мешканців. Вони, посміхаючись, вказують у напрямку звичайного дерев’яного будинку на околицях.

Вперше, коли я почула, що приміщення альтернативного театру, який зриває чергові перші нагороди на міжнародних фестивалях, знаходиться в селі, спав на думку досвід Станіславського із Сулержицьким та групою акторів у Каневі.

Театр «Вєршалін».Фрагмент вистави «Клятва»

У провінції краще чути Бога

Здавалося, що може змусити відомий театр оселитися в глухому передмісті? Звичайно, передусім — фінансовий стан, що нерідко змушує альтернативні театри обирати собі найдешевший варіант існування. Наприклад, познанський театр Стрефа Сіши локалізується у одному із справжніх бараків, Легніцький театр ім. Хелени Моджеєвської — в реконструйованому кінозалі, в умовах цілковитого відчуження створив свій найкращий спектакль Гротовський. Так сталося і з Вєршаліном.

З іншого боку, передмістя — це можливість абстрагуватися від зовнішніх проблем та повністю присвятити себе роботі.

Фрагмент вистави «Життя снем»

Театр Вєршаліна розташований у старовинній будівлі початку століття. Звичайні кімнати сільського будинку культури перероблені на гримерки, щоб дістатися до сцени, потрібно пройти через низку дверей, аж поки опинишся в найбільшому приміщенні, де проходить вистава, що по-своєму колоритно. Більшість вистав П. Томашука занурені в сільську дійсність — суспільство гріха, архаїчності, яке при цьому сповнене містицизмом та святістю.

Режисер-антидиктатор

Пьотр Томашук-режисер і директор театру Вєршалін закінчив режисерський факультет лялькарства у Бялемустоку, а також факультет театрознавства у Варшавській театральній академії. У 1986–1989-х роках П. Томашук працював у Ляльковому театрі Бялегостоку асистентом режисера, а згодом як самостійний режисер. Тут він поставив за власним сценарієм дві лялькові п’єси для дітей «Про Фелікса та Фізика» і Turlajgroszek. Далі П. Томашука звела доля із театральним критиком Тадеушем Слободзянскім, і вони після тривалої співпраці над виставами вирішили обрати для свого театру садибу в селі Супрашль.

Пьотр Томашук має статус скандаліста: звинувачують його в образі релігійних почуттів, в моралізаторстві, ба навіть у співпраці з дияволом. Насправді ж його цікавлять межові стани людини, саме тому його героями переважно є маргінали, навіжені, люди «не від світу сього».

Фрагмент вистави «Бог Ніжинський»

Його сценічний простір часто апелює до середньовічних театральних форм-містерій, карнавалів, в якому переплітаються маски, ляльки та живі актори. Для П. Томашука важливим є помірне використання сценічного знаку, метафори за допомогою яких говорить про життя, смерть, Бога, пекло. Всі вистави насичені містицизмом, чудовим співом та дивовижною грою акторів. Далеко не всі з них закінчували акторський факультет. Між ними є достатньо таких, які навчалися на відділі лялькарського мистецтва у Бялимстоку і потім потрапили до Томашука. Сам він себе характеризує як режисера-антидиктатора, адже вірить в те, що примусом неможливо видобути із актора правдивих почуттів.

«Бог Ніжинський»

Коли після чергових лабіринтів кімнат глядачі нарешті знайшли сцену, стало очевидним, що через декілька хвилин в цій залі розпочнеться певний ритуал…

«Бог Ніжинський» — вистава про шаленство польського генія балету — Вацлава Ніжинського, який, переживаючи втрату Дягілєва, починає підписуватися — «Бог Ніжинський», вистава про досконалість, безумство, геніальність і тонку межу між тим й іншим.

Фрагмент вистави «Бог Ніжинський»

Ніжинського грає Рафал Гонсовськи, екстатичні стани якого можна порівняти хіба що із майстерністю Рищардом Цєсляком в «Książę Niezł omny» Гротовського. Там є багато криків, ридань, моментів молитви і ненависті, тиші. У напруженій атмосфері актори кружляють по сцені у дивному ритуалі, повторюють молитви, заклинання, прокляття. Дехто з глядачів хоче вийти, не витримуючи тиску.

Після вистави відчуваєш себе пульсуючою раною, але хочеться ще раз і ще раз повертатися до Супрашля і до Томашука. Його вистави мають цінність, яка зараз вкрай рідко трапляється нам у театрах.