Наша пісня гарна, нова, починаймо її знову07 октября 2011

Анна Липківська

Київ-Луцьк-Київ

cпеціально для teatre.com.ua

У Луцьку 17–22 вересня вперше відбувся фестиваль вистав за п’єсами Лесі Українки. Він доповнив низку заходів, які проводяться в області з відзначення 140-річчя від дня народження Лесі Українки та 100-річчя з дня написання драми-феєрії «Лісова пісня».

17 театрів з 11 областей України показують 20 вистав за творами одного автора (причому 11 з них — за одною й тою ж п’єсою), — і все це усього за 6 днів і усього на 3-х сценічних майданчиках… Навіть якщо рекорд інтенсивності і не встановлений, то прецедент все одно вражає.

Саме таким чином волиняни (а конкретно — обласна державна адміністрація та обласна рада за підтримки Міністерства культури) відзначили 140-ліття з дня народження Лесі Українки та 100-річчя від написання «Лісової пісні» (яка і склала левову частку афіші). Офіційна назва фестивалю — «… за п’єсами Лесі Українки», хоча коректніше було б вжити слово «твори», навіть «тексти», оскільки, крім «Лісової пісні», «Боярині» (заньківчани), «Камінного господаря» (місцеві лялькарі), «У катакомбах» (Дніпропетровськ) та «На полі крові» (Дніпропетровськ і Хмельницький), було презентовано також і новелу «Розмова» (Київський Молодий театр), і лесини дитячі листи (театр ляльок «Дивень» з Хмельницького), і поетичну збірку «Сім струн» (господарі фестивалю), і казку «Лілея» (ляльковий театр з Чернівців).

Ясна річ, головний тягар реалізації цієї масштабної ідеї припав на два наявні луцькі театри — музично-драматичний ім. Т. Шевченка та театр ляльок, а надто — на їхніх героїчних директорів А. Гливу та Д. Поштарука.

На фестиваль запросили ВСІХ, хто мав в репертуарі лесини твори. Приїхала більшість (бракувало киян — ТЮГівців та франківців, а також львів’ян з театру Курбаса). Причому, за старою звичкою радянських часів, багато хто повідновлював «до дати» старі вистави (хто 2001 р., а хто й геть початку 90-х), хоч інші й поставили щось новеньке.

Основне враження від фестивалю авторки цих рядків (котра мужньо подолала 14 вистав, а ще 2 бачила раніше) можна сформулювати так: драматичні (музично-драматичні) та лялькові театрі «під спільним дахом» виглядають неприродно. Об’єднавчий чинник тут суто формальний (матеріал), проблеми ж і здобутки — зовсім різні.

Щодо лялькарів, то кинувся у вічі дикий «перебір» живого плану на шкоду лялькам, предметам і т.ін. Наївно думалося, що пік «виходу на люди» за-за «ширм», котрий припав на рубіж 80–90-х, минувся. Де там, найсвіжіший приклад: прем’єрний «Камінний господар» волинян грається як суто драматична вистава (та, звісно, без акторських навичок та технологічних можливостей, котрі мають драматичні театри), і фанатів «лялькової магії» тішить лише руденька білочка — клаптик хутра на паличці — в руках Сганареля.

На цьому тлі виграшно виглядали Київський академічний театр ляльок, котрий витримав баланс живого й «неживого» планів (режисер Л. Попов), та «Дивень» з Хмельницького (із використанням тіней та паперових візерунків).

Що ж до драматичних театрів, то вони, видається, зайвий раз «від протилежного» довели тезу про несценічність п’єс Лесі Українки, а якщо точніше — про їхню самодостатність та досконалість саме у літературному, а не театральному вигляді. Особливо це стосується «Лісової пісні»: надто ефемерний світ виведений у ній, аби його могли адекватно відтворити живі люди з плоті й крові серед справжніх, а не віртуальних фактур і предметів.

Але це не применшує заслуги тих відчайдухів, котрі раз-по-раз намагаються знайти ключ до цієї драматургії (мимоволі повсякчас збиваючись на «розцяцьковування» її, бо інакше там робити зовсім нема чого) і досягають на цьому шляху бодай локальних, «тактичних», проте художньо вартісних перемог. І коли спробувати скласти за підсумками фестивалю портрет ідеальної «Лісової пісні», то там будуть пластичне вирішення та вбивчо-пронизливий фінал вінницького варіанту (режисер Т. Славінська, балетмейстар Д. Калакай), оформлення і загальний тон другої дії вистави Львівського муніціпального театру ім. Лесі Українки (режисер Л. Колосович, художник Н. Руденко-Краєвська), атмосфера зачарованого лісу, яка буквально всмоктує в себе (Волинський театр, постановка В. Денисенка), сцена матері Лукаша та Мавки Тернопільського театру (у Мавці, вбраній в одяг дочки-небіжчиці, мати раптом бачить рідну дочку… але ця мара швидко розсіюється…), Лукашева мати та Килина у вигляді глечиків із головами-чарками (Закарпатські ляльки), Куць-степіст з Вінниці (Г. Зельгін), Лукаш зі Львова (В. Когут), вінницька Мавка (Л. Остапчук), львівська (Н. Шпак-Рильнікова) та луцька (О. Небось) Килина, направду живі ляльки Лукаша й Мавки з Луганська (художник І. Гололобова) … Тобто — мов у гоголівському «Одруженні»: якби ж то губи Никанора Івановича та й приставити до носа Івана Кузьмовича…

Наприкінці фестивалю критика, «обкладена» з усіх боків «Лісовими піснями», слідом за Мавкою вже тихо волала: «Я хочу забуття!..» (© С. Максименко, Львів) або, перефразовуючи, «Я хочу закриття!..» (© мій — А.Л.). В такій атмосфері хотілося навіть накласти мораторій на цей текст.

А загалом — де б ми ще всі зібралися й усе це побачили? Волинське обласне керівництво оптимістично пообіцяло зробити фестиваль регулярним і надалі проводити його щодвароки.

З одного боку, у цьому є сенс: ювілейні дні минуться, до лесиних творів звертатимуться не через «дату», а через внутрішню необхідність, тож така навала вистав уже не трапиться, і можна буде спокійно поговорити про проблеми, здобутки, перспективи (адже професійних обговорень цьогоріч явно бракувало)

З іншого боку, «утримувати» театральний фестиваль за творами малосценічного автора, нехай і на його батьківщині, підігрітий місцевим патріотизмом, — завеликі розкоші, коли немає «персонального» фестивалю ані в Карпенка-Карого, ані в Старицького, ані в Кропивницького, ані у Винниченка, ані, зрештою, фестивалю одної п’єси «Украдене щастя», що їхній вплив на національне театральне мистецтво незрівнянно більший. Тож варто, напевне, подумати про розширення програми фестивалю в Луцьку до національної класики загалом. Такого в Україні наразі немає, тож волинянам — і карти в руки.


Другие статьи из этого раздела
  • «Соль» на «Морях»

    Море, по словам Криса Торча, арт-директора проекта «Чорное/Северное Моря», — это символ и линия раздела, с одной стороны, и мост и символ единения — с другой. Политика и экономика уже продемонстрировали свою несостоятельность в попытке объединить Европу, возможно, это удастся искусству. В двухгодичное путешествие художественный караван «Морей» отправился с Одессы, набрав с собой драгоценные плоды творцов, поплыл по морским странам, бросая якорь в портовых городах. Тяготея к метажанрам и копродукции разных видов искусств, проект демонстрирует современные тенденции Европейского искусства.
  • Парад румунського театру: Національний театральний фестиваль в Бухаресті

    Кістяк театрального фестивалю в Бухаресті — найголовнішої театральної події року в країні — складався із набору вистав за класикою, поруч із якими виборювала собі місце молода румунська альтернатива. Окрім насиченої театральної програми, фестиваль мав також теоретичну частину, де можна було послухати лекції відомого американського режисера та теоретика театру Річарда Шехнера, відвідати презентації книжкових новинок на театральну тематику за останній рік, а також переглянути документальні фільми про Гротовського, Сару Кейн та інших театральних метрів
  • 4 п'єси і 4 читки фестивалю «Драма.UA 2013»

    Короткий і неповний огляд львівського фестивалю нової драми
  • «Спектакли всякие нужны, спектакли всякие важны»

    Без складних шокуючих постановок в театрі не буде висоти польоту, власне мистецтва. А без маскультних зрозумілих і смішних спектаклів в театрі не буде глядача. Дмитро Богомазов, як ніхто, вибалансовує між химерними важкими постановками і легкими масовими спектаклями.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?
Фото подглядывание под юбку в метро