Наша пісня гарна, нова, починаймо її знову07 октября 2011

Анна Липківська

Київ-Луцьк-Київ

cпеціально для teatre.com.ua

У Луцьку 17–22 вересня вперше відбувся фестиваль вистав за п’єсами Лесі Українки. Він доповнив низку заходів, які проводяться в області з відзначення 140-річчя від дня народження Лесі Українки та 100-річчя з дня написання драми-феєрії «Лісова пісня».

17 театрів з 11 областей України показують 20 вистав за творами одного автора (причому 11 з них — за одною й тою ж п’єсою), — і все це усього за 6 днів і усього на 3-х сценічних майданчиках… Навіть якщо рекорд інтенсивності і не встановлений, то прецедент все одно вражає.

Саме таким чином волиняни (а конкретно — обласна державна адміністрація та обласна рада за підтримки Міністерства культури) відзначили 140-ліття з дня народження Лесі Українки та 100-річчя від написання «Лісової пісні» (яка і склала левову частку афіші). Офіційна назва фестивалю — «… за п’єсами Лесі Українки», хоча коректніше було б вжити слово «твори», навіть «тексти», оскільки, крім «Лісової пісні», «Боярині» (заньківчани), «Камінного господаря» (місцеві лялькарі), «У катакомбах» (Дніпропетровськ) та «На полі крові» (Дніпропетровськ і Хмельницький), було презентовано також і новелу «Розмова» (Київський Молодий театр), і лесини дитячі листи (театр ляльок «Дивень» з Хмельницького), і поетичну збірку «Сім струн» (господарі фестивалю), і казку «Лілея» (ляльковий театр з Чернівців).

Ясна річ, головний тягар реалізації цієї масштабної ідеї припав на два наявні луцькі театри — музично-драматичний ім. Т. Шевченка та театр ляльок, а надто — на їхніх героїчних директорів А. Гливу та Д. Поштарука.

На фестиваль запросили ВСІХ, хто мав в репертуарі лесини твори. Приїхала більшість (бракувало киян — ТЮГівців та франківців, а також львів’ян з театру Курбаса). Причому, за старою звичкою радянських часів, багато хто повідновлював «до дати» старі вистави (хто 2001 р., а хто й геть початку 90-х), хоч інші й поставили щось новеньке.

Основне враження від фестивалю авторки цих рядків (котра мужньо подолала 14 вистав, а ще 2 бачила раніше) можна сформулювати так: драматичні (музично-драматичні) та лялькові театрі «під спільним дахом» виглядають неприродно. Об’єднавчий чинник тут суто формальний (матеріал), проблеми ж і здобутки — зовсім різні.

Щодо лялькарів, то кинувся у вічі дикий «перебір» живого плану на шкоду лялькам, предметам і т.ін. Наївно думалося, що пік «виходу на люди» за-за «ширм», котрий припав на рубіж 80–90-х, минувся. Де там, найсвіжіший приклад: прем’єрний «Камінний господар» волинян грається як суто драматична вистава (та, звісно, без акторських навичок та технологічних можливостей, котрі мають драматичні театри), і фанатів «лялькової магії» тішить лише руденька білочка — клаптик хутра на паличці — в руках Сганареля.

На цьому тлі виграшно виглядали Київський академічний театр ляльок, котрий витримав баланс живого й «неживого» планів (режисер Л. Попов), та «Дивень» з Хмельницького (із використанням тіней та паперових візерунків).

Що ж до драматичних театрів, то вони, видається, зайвий раз «від протилежного» довели тезу про несценічність п’єс Лесі Українки, а якщо точніше — про їхню самодостатність та досконалість саме у літературному, а не театральному вигляді. Особливо це стосується «Лісової пісні»: надто ефемерний світ виведений у ній, аби його могли адекватно відтворити живі люди з плоті й крові серед справжніх, а не віртуальних фактур і предметів.

Але це не применшує заслуги тих відчайдухів, котрі раз-по-раз намагаються знайти ключ до цієї драматургії (мимоволі повсякчас збиваючись на «розцяцьковування» її, бо інакше там робити зовсім нема чого) і досягають на цьому шляху бодай локальних, «тактичних», проте художньо вартісних перемог. І коли спробувати скласти за підсумками фестивалю портрет ідеальної «Лісової пісні», то там будуть пластичне вирішення та вбивчо-пронизливий фінал вінницького варіанту (режисер Т. Славінська, балетмейстар Д. Калакай), оформлення і загальний тон другої дії вистави Львівського муніціпального театру ім. Лесі Українки (режисер Л. Колосович, художник Н. Руденко-Краєвська), атмосфера зачарованого лісу, яка буквально всмоктує в себе (Волинський театр, постановка В. Денисенка), сцена матері Лукаша та Мавки Тернопільського театру (у Мавці, вбраній в одяг дочки-небіжчиці, мати раптом бачить рідну дочку… але ця мара швидко розсіюється…), Лукашева мати та Килина у вигляді глечиків із головами-чарками (Закарпатські ляльки), Куць-степіст з Вінниці (Г. Зельгін), Лукаш зі Львова (В. Когут), вінницька Мавка (Л. Остапчук), львівська (Н. Шпак-Рильнікова) та луцька (О. Небось) Килина, направду живі ляльки Лукаша й Мавки з Луганська (художник І. Гололобова) … Тобто — мов у гоголівському «Одруженні»: якби ж то губи Никанора Івановича та й приставити до носа Івана Кузьмовича…

Наприкінці фестивалю критика, «обкладена» з усіх боків «Лісовими піснями», слідом за Мавкою вже тихо волала: «Я хочу забуття!..» (© С. Максименко, Львів) або, перефразовуючи, «Я хочу закриття!..» (© мій — А.Л.). В такій атмосфері хотілося навіть накласти мораторій на цей текст.

А загалом — де б ми ще всі зібралися й усе це побачили? Волинське обласне керівництво оптимістично пообіцяло зробити фестиваль регулярним і надалі проводити його щодвароки.

З одного боку, у цьому є сенс: ювілейні дні минуться, до лесиних творів звертатимуться не через «дату», а через внутрішню необхідність, тож така навала вистав уже не трапиться, і можна буде спокійно поговорити про проблеми, здобутки, перспективи (адже професійних обговорень цьогоріч явно бракувало)

З іншого боку, «утримувати» театральний фестиваль за творами малосценічного автора, нехай і на його батьківщині, підігрітий місцевим патріотизмом, — завеликі розкоші, коли немає «персонального» фестивалю ані в Карпенка-Карого, ані в Старицького, ані в Кропивницького, ані у Винниченка, ані, зрештою, фестивалю одної п’єси «Украдене щастя», що їхній вплив на національне театральне мистецтво незрівнянно більший. Тож варто, напевне, подумати про розширення програми фестивалю в Луцьку до національної класики загалом. Такого в Україні наразі немає, тож волинянам — і карти в руки.


Другие статьи из этого раздела
  • Кто здесь маньяк?

    В пьесе немецкоязычного автора Лукаса Берфуса «Сексуальные неврозы наших родителей» остро поставлен вопрос двойной морали общества. Это и странный, и магнетический текст о девочке Доре, болезнь которой подавляли таблетками, а потом прекратили и удивились тому, как быстро она схватывает на лету пороки современного мира.
  • Владимир Панков о своей новой работе «Ромео и Джульетта»

    В Москве, в Театре Наций 22–23-го декабря состоится премьера одного из самых ожидаемых спектаклей этого года. Владимир Панков и его коллектив «СаунДрама» покажут «Ромео и Джульетту». Этот спектакль состоится в рамках программы Театра Наций «Шекспир@Shakespeare», обещая быть эмоционально острым, полифоничным и надрывным театральным событием. Один из акцентов панковской постановки классической трагедии — это заострение внимания на межэтнических разногласиях, актуальных для всего мира и для Москвы, в частности. Режиссер намеренно подчеркнул этнический конфликт с помощью двух, заложенных Шекспиром, сюжетных линий и противоборствующих сторон: клан Капулетти играют азиатские актеры (в роли Джульетты — Сэсэг Хапсасова), клан Монтеки — европейские.
  • «Калигула»: Камю в картинках

    Накануне мы разговаривали с Явором Гырдевым и он сказал, что одна из его задач — создать «страшный спектакль», неуютный. Но «Калигула» не получился страшным. Слишком яркие краски постановки, персонажей, почти комиксовые герои, они появляются перед зрителем в тесном маленьком кругу мини-амфитеатра, специально созданного пространства на сцене центра им. Вс. Мейерхольда (восьмиугольник, завешанный красными шторами с красно-черной геометрической символикой). Каждый герой — типаж, у каждого своя ядерная краска, каждый новый входит в единственную дверь, восходит на постамент и говорит, что он не видел Калигулы.
  • «Экспонаты»: Ничего лишнего

    Как послесловие ГогольFestа и в завершение проекта по созданию современной украинской драматургии ЛСД в ДАХе показали спектакль «Экспонаты» по пьесе Вячеслава Дурненкова. Эту совместную постановку Театра Док. и  «Центра драматургии, режиссуры Рощина и Казанцева» совершил молодой режиссер Алексей Жиряков. И сделал это, надо заметить, очень чисто, поставив современный текст без какой-либо претензии на режиссерское первенство в постановке.
  • Іспанці у розмірі м3

    Для пересічного київського глядача, який ще як слід не скуштував європейських театральних марципанів, іспанець Фернандо Санчес Кабезудо (Fernando Sбnchez-Cabezudo) aka Mr. KubiK Producciones може стати новим цікавим досвідом. Вистава, яку привезе його театральний колектив на Гогольфест, являє собою постмодерністський мікс із абсурдизму, кафкіанства та лівої критики під соусом чудернацької кубічної форми.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?