Чернігівський театр ім. Т.Г.Шевченка: перезавантаження06 декабря 2010

Анна ЛИПКІВСЬКА,

Київ-Чернігів-Київ,

спеціально для teatre.com.ua

Театральні люди схильні вимірювати час сезонами, але, як не крути, настання грудня завжди спонукає до підбиття підсумків року, що минає.

В актив 2010-го Чернігівський обласний академічний український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка може собі сміливо записати дві події: по-перше, повернення шанованого, ба, навіть улюбленця чернігівського глядача режисера Андрія Бакірова — тепер уже як художнього керівника; по-друге — проведення восени, незважаючи на безгрошів’я (все пішло на вибори), традиційного, уже 21-го, міжнародного фестивалю «Слов’янські театральні зустрічі».

Андрій Бакіров — той режисер, котрий за будь-якої ситуації не розмінюється на неякісну літературу. У нього що не вистава, то Шекспір, Чехов, Ануй, Мопасан, Вішнєк, Йонеско, Шеффер… Навіть для «касової» постановки в Одеському театрі ім. В. Василька були обрані не якість там Реї Куні, а Чехов — Маяковський — Ільф&Петров. От і до «дебютної» на чолі чернігівців постановки епітет «програмна» пасує якнайбільше.

Це — «Дуже старий сеньйор з великими крилами»: вигадана Г.-Г. Маркесом та інсценована А. Курейчиком притча про старезного німого янгола, що звалився був з неба на обійстя звичайної хати прибережного селища.

На кону розгортається ціла космогонія: громи, блискавки, дощ… Риплять дерев’яні містки… А на зміну приходять тихі, залиті сонцем ранки… Нічого штучного, синтетичного: рядно, дерево, мотузки, пір’я, звуки дудука, дзвони (музичне оформлення — самого Бакірова) … Навіть живі кури походжають сценою (одна з них на прем’єрі ледь не пішла «в народ», а точніше — у ту частину партеру, де сидів губернатор з почтом). Тож і актори-персонажі (за всієї суто притчової багатозначності та відстороненості) мають тут бути максимально «справжніми», природними. Не всім виконавцям це вдається, але у виставі є два безпомилкові «камертони»: П. Мороз у ролі того самого Дуже Старого Сеньйора з Великими Крилами (жодних слів, лише декілька звуків, бездонні очі, ніжність і спокій) та М.Мироненко — отець Гонсаго (зворушлива метушливість та безкінечна наївність на тлі прагнення максимальної значущості), — і за ними варто «налагоджуватися» усім іншим.

Коли янгол відлітає, здійснивши свою місію (не ту, що від нього активно вимагали аборигени, котрі весь час лише й намагалися з’ясувати, чи він справжній, — а свою справжню земну місію), п’єса закінчується. Та це видалося режисерові недостатньо виразним й переконливим.

Бракувало чіткої змістовної крапки, яку постановник винайшов буквально за декілька днів до прем’єри. Тож в результаті у фіналі на авансцену по черзі виходять персонажі масовки, промовляючи по 1–2 фрази з листа Маркеса, що його можна назвати своєрідним заповітом видатного письменника і філософа: про те, що «сьогодні» ніколи не повернеться, і тим, кого ми любимо, треба казати це зараз, бо невідомо, що буде завтра і про що ми тоді пожалкуємо… І коли ці слова відлітають у простір, «оживає» поворотне коло, і там, куди відлетів янгол, сходить нехай дерев’яне, але — сонце… Найголовніше сказано й почуто — тож вся планета (художник О. Симоненко) починає, нарешті, рухатися правильним порядком.

Цей хід може видатися надто плакатним і буквальним (особливо якщо актори у згаданих сповідальних «мікро-монологах» зіб’ються на пафос або сльози), але він ефективний, реакція публіки це підтверджує. І немає значення, чи справжній це лист Маркеса, чи то був інтернет-розіграш (бо на сьогодні з’явилася і така інформація). Важливо, що ці елементарні моральні максими було зі сцени виголошено, і їх можна вважати своєрідним «етичним кодексом», прагнути додержання якого має не лише кожна окрема людина, але й кожний театральний колектив. У цьому разі — і Чернігівський театр, виснажений багаторічними чварами, протестами тощо.

У контексті цієї постановки та того шляху, який вона «програмує» для театру, виразніше постали проблеми, пов’язані з «Слов’янськими театральними зустрічами».

Започаткований колись як «домашній» у вузькому дружньому колі театральних директорів з Чернігова, Брянська та Гомеля («иных уж нет…»), фестиваль явно вичерпав потенціал для розвитку. Росіяни та білоруси з року в рік звично привозять у Чернігів «напівфабрикати» — лише елементи декорацій, решту ж зліплюють на місці «из того, что было». І якщо Брянський театр «звітував» перед сусідами хоча б відносно свіжою прем’єрою — «Гравцями» М. Гоголя (сприйняття цієї вистави — з якісними акторськими роботами та винахідливо й точно вирішеними трагіфарсовими сценами — було затьмарене звісткою про нещодавню передчасну смерть постановника, головного режисера театру Ю. Ільїна, без якого майбутнє колективу вбачається доволі непевним), то театр з Гомеля показав «Чорну панну Нясвіжа» О. Дударєва — цілковито вихолощену (незважаючи на оновлені костюми) виставу 10-річної давнини.

На цьому тлі вітчизняні театри виглядали значно більш виграшно. Залишимо за дужками «Безталанну» з Полтави: енергійному хазяйновитому директорові варто подумати, чи робити таку велику ставку саме на цього режисера: вже котра його вистава є жанрово й стилістично неохайною, кінців з кінцями не зведено, і молодість постановника виглядає напрочуд дивною в контексті застосованих ним заяложених, банальних прийомів. Але на висоті виявилися і ніжинці («Безіменна зірка» М. Себастіана, де режисер В. Денисенко щасливо уникнув аналогій із однойменною культовою стрічкою, «перехиливши» сюжет у бік ексцентричної комедії на межі клоунади, хоча й з мелодраматичними «вставками»), і Луганський російський театр, чий «Дядя Ваня» (постановка О. Александрова) заслуговує на окрему статтю.

Відповідно, не полишає думка, що багатолітнім сусідам варто на деякий час профілактично «роз’їхатися» — звісно, у мистецькому сенсі. Кінець кінцем, за справедливим зауваженням А. Бакірова, слов’яни живуть не лише у Россії та Білорусі, а також і у Польщі, і в Чехії, і в Сербії, і в інших місцях, їм теж непогано було б зустрітися на «Театральнах зустрічах».

Отже, на сьогодні етап ревізії театрально-фестивального господарства, здійснений А. Бакіровим у співпраці з директором театру С. Линником, можна вважати завершеним. Наскільки радикальним буде оновлення — побачимо у 2011-му.


Другие статьи из этого раздела
  • Золотий вішак: хореографія

    В Totem Dance School показали прем'єру Ярослава Кайнара на актуальну тему
  • «Механічна симфонія»

    «Механічна симфонія» — це майстерня, завод із виготовлення незвичної, але оригінальної музики, в якій какофонія сучасності зливається із гармонією Всесвіту. Її творять всі присутні — класичні музиканти, інженери, машини і навіть глядачі. Прийшовши на черговий концерт, публіка сподівається просто відпочити, розважитись, послухавши музику, яку для неї виконуватимуть. Але несподівано для самих себе глядачі опиняються на сцені, стають персонажами власної вистави, творцями власної симфонії.
  • ГогольFest: ожидаемое

    Конец апреля — преддверие большого праздника, во всяком случае, праздника культуры. ГогольFest, бывший до недавнего времени под угрозой срыва, из-за начавшихся робот по реконструкции Арсенала, перешел со стадии организационного планирования в стадию активной подготовки. Работники загружены: пространство Арсенала подготавливается к вмещению разных видов искусств. Идейный инициатор Влад Троицкий назвал свое детище «культурным моллом», где, как в огромном супермаркете, можно найти все: литературу, музыку, театр, изобразительное искусство и даже другие фестивали (в рамках Гогольфеста пройдут дни анимационного «Крока», киношной «Молодости», Джаз-Коктебеля и т.д.).
  • Японцы в Киеве

    В Киеве побывали японские мастера каллиграфии Сашида Такефуса и Хиросе Шёко, икебаны Исимару Саюри, и игры на кото и cямисене Ямагиси Хидеко, Кусама Мичиё, Ватари Дзюнко. Конец марта был отмечен днями Японии в Киевском национальном лингвистическом университете, в университете им. Шевченко, в Украинско-Японском центре, в одном из додзе каратэ, в додзе Айкидо Ешинкан Киев Мисоги, в галерее «Карась». Каллиграфы и музыканты за пять дней своего пребывания в Киеве посетили с демонстрациями десятки культурных мест в Киеве.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?