«Задоволеність. Contemporary dance performance»: відкрити митців усередині себе3 недели, 3 дня назад

Текст Анни Люднової

Фото Анни Овчіннікової

Що таке задоволеність? За пошуками відповідей усі охочі 13 серпня вирушили до Антона Овчіннікова, Дена Гуменного, Олени Чичко та Вікторії Донець, які презентували contemporary dance performance. Специфікою перформативного дійства стало те, що кожен глядач залишався із перформером у кімнаті наодинці на пять хвилин, обравши одну із десяти запропонованих пісень, що супроводжуватиме їх у русі. А чи у русі? Низка перформансів, які стали окремим індивідуальним досвідом для кожного глядача і можливістю розкрити найрізноманітніші свої сторони для хореографа.

Про те, що таке бути задоволеним, як і про одвічне людське питання щастя, можна думати постійно і не знаходити єдино правильних чи кінцевих рішень. Так перформери пропонують різні позиції, ймовірні варіанти сприйняття проблеми, що виражають у слові, фізичних діях, танцювальних рухах на тлі музики. Як митці вони не мають на меті навязати глядачеві свою точку зору й охоче йдуть на діалог. Крім того, у порожній кімнаті, де відбувається перформанс, на проекторі зявляються рядки: «Чи повинне мистецтво приносити задоволення?»; «Яким має бути мистецтво, щоб задовольняти?»; «Чи має бути на меті у митця задовольняти потреби реципієнта?». Таким чином танцівник ставить питання глядачеві ще й графічно, а глядач опісля перформансу вже має можливість поділитися враженнями та своїми запитаннями до перформера на камеру. Відповіді на які отримає пізніше у звіті про подію від Антона Овчіннікова.

Переказати загальний зміст перформансу як такий неможливо через те, що він не повторювався, не мав заздалегідь продуманої чіткої моделі. Для кожного він став індивідуальним досвідом із трьох правил: ніхто не торкається один одного, перформер не може залишити кімнату впродовж всього часу, а глядач може піти у будь-який момент. Так Ден Гуменний в одному із перформансів не використовує танцювальних рухів, лише мінімум слів, намагаючись налагодити психологічний контакт з людиною. Завдяки рухам та невеликому діалогу, промовляє, що задоволеність – це відчувати тепло від дотиків руками, не торкаючись один одного... танцювати серцем, фізично не виконуючи рухів.

Натомість, Вікторія Донець у перформансі танцювальними рухами та в діалозі шукає відповіді на питання про те, що таке память і чи має память порожнеча кімнати, в якій відбувається зустріч із глядачем наодинці. Також танцюючи спонукає глядача повторювати рухи за нею. Відповідно, перформери віддають перевагу спілкуванню із глядачем на теми, що їх турбують. У цій комунікації може домінувати рух, слово чи музика, яка захоплює та спонукає віддатися танцю. В іншому випадку, для Антона Овчіннікова, задоволеність – це не лише стан, єдина емоція чи переживання. Це самоаналіз, шлях до самого себе. Постійні пошуки відповідей на питання, що непокоять, і питань, на які слід шукати відповіді. А що непокоїть танцівника? Глядач і водночас учасник перформансу розуміє із діалогу: «У замкнутому просторі, наодинці з глядачем, я маю бути собою чи повинен грати якусь роль?». Це питання є навіть типовим для сучасного перформативного мистецтва, де персонаж почасти намагається спростувати актора, тим паче коли дає можливість глядачеві побути артистом (характерна зміна позицій: актор=глядач).

Перформанс таким чином стає можливістю замислитися над тим, що турбує та спробувати спільно з іншою людиною, меншою чи більшою мірою причетною до танцю, знайти відповіді. Як-от, наприклад, інше питання: танець є можливістю відкритися у русі чи насамперед інтенціями до того, аби сховатися, приховати справжні емоції та переживання у русі. Про те, чи одягає маску хореограф складно сказати глядачеві, якщо він не знайомий із виконавцем ближче. Але поняття задоволеності можна сприймати також і як порозуміння, емпатію у слові й русі.

Уже по завершенню перформансу, що тривав чотири години, Антон Овчінніков як організатор події коментує: задоволеність – це про спроби перформера задовольнити потреби глядача. Тобто горизонт очікування глядача і свій, як автора. Тому хореограф змушений бути й тонким психологом. Справді, перформанс у цьому разі почасти стає імпровізацією, яка виникає внаслідок особистих здогадок, відчуттів танцівника на рівні інтуїції. Ініціювати розмову про память, не знаючи, що глядач досліджує концепт памяті? Чи зробити все для того, щоб нагадати людині: ми всі є танцем, навіть якщо не займаємося ним, людині, яка про це неодноразово замислювалася. Збіг? Можливо.

У будь-якому разі хореографи підтверджують думку всесвітньовідомого драматурга, режисера-експериментатора Аугусто Боаля про те, що завдання митців полягає у допомозі іншим стимулювати митців усередині себе, які б ті не були боязкі, плекати ще не народжені сором’язливі думки та розпорошену до того приспану чутливість. Крім того, посмішка від задоволення лишилася за кожним. І глядачем, і перформером. А що ще? Цікавий досвід. Безліч питань, шукати відповіді на які хочеться не лише у голові, а й у серці та, навіть, у русі.


Другие статьи из этого раздела
  • «Идиот» Някрошюса

    «Идиот» — последняя премьера литовского режиссера Эймунтаса Някрошюса, которую показали в Литве, в Италии и в России. После Петербуржского театрального фестиваля «Балтийский дом»«Идиота» увидели и в Москве 14, 15, 16 ноября в Малом театре на фестивале «Сезоны Станиславского». «Идиот»«Някрошюса» удивительным образом передает надрыв Ф. Достоевского, который в романе нагнетается стремительным наплывом персонажей самого разного толка, обычно маргинального, и срывающимся голосом автора. Повествование Достоевского построено по ним же и описанному принципу эпилептического припадка: ускоряющийся лихорадочный тон событий, все на пике своей нервозности, потом невероятный всплеск неожиданного безумия/припадка, минутное просветление и мрачное забвение. В спектакле же этот ненормальный мир передан обострением и даже излишним гротеском персонажей
  • 50-ый Дядя Ваня

    Пять лет назад в Киеве состоялось редкое для нашей столицы театральное совпадение. Два киевских режиссера, худруки двух муниципальных театров, В. Малахов и Ст. Моисеев поставили в одном сезоне пьесу А. Чехова — «Дядя Ваня». Театральная общественность резко поделилась по линии гуманистического передела: Чехов человечный, сопереживающий и сожалеющий и Чехов саркастичный, едкий и обличающий. Одни были в восторге от малаховского просветленного, обнадеживающего, вселяющего веру «Дяди Вани», другим больше по вкусу пришелся мрачный, беспросветный вариант Моисеева.
  • «Калигула»: Камю в картинках

    Накануне мы разговаривали с Явором Гырдевым и он сказал, что одна из его задач — создать «страшный спектакль», неуютный. Но «Калигула» не получился страшным. Слишком яркие краски постановки, персонажей, почти комиксовые герои, они появляются перед зрителем в тесном маленьком кругу мини-амфитеатра, специально созданного пространства на сцене центра им. Вс. Мейерхольда (восьмиугольник, завешанный красными шторами с красно-черной геометрической символикой). Каждый герой — типаж, у каждого своя ядерная краска, каждый новый входит в единственную дверь, восходит на постамент и говорит, что он не видел Калигулы.
  • «Спектакли всякие нужны, спектакли всякие важны»

    Без складних шокуючих постановок в театрі не буде висоти польоту, власне мистецтва. А без маскультних зрозумілих і смішних спектаклів в театрі не буде глядача. Дмитро Богомазов, як ніхто, вибалансовує між химерними важкими постановками і легкими масовими спектаклями.
  • «Механічна симфонія»

    «Механічна симфонія» — це майстерня, завод із виготовлення незвичної, але оригінальної музики, в якій какофонія сучасності зливається із гармонією Всесвіту. Її творять всі присутні — класичні музиканти, інженери, машини і навіть глядачі. Прийшовши на черговий концерт, публіка сподівається просто відпочити, розважитись, послухавши музику, яку для неї виконуватимуть. Але несподівано для самих себе глядачі опиняються на сцені, стають персонажами власної вистави, творцями власної симфонії.

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?