teatre.com.ua

Світлий театр. Київ-Львів

Гастролі львівського театру ім. Леся Курбаса у Києві*

Текст Марисі Нікітюк

Фото Андрія Божка та Артема Девлиша

Львівський театр ім. Леся Курбаса традиційно приїхав святкувати до Києва свій ювілей, 20-ліття. Це унікальний театр-пошук, театр як сакралізована територія, що стоїть на перетині систем Анатолія Васильєва та Єжи Гротовського, ігрового театру, імпровізації, та ритуалу. Історія театру, відбір матеріалу для постановок, актори, атмосфера — все говорить за те, що театр імені Леся Курбаса — світлий і здоровий організм. За словами драматурга-режисера Кліма, художник має робити все всупереч: «Якщо держава дуже релігійна, митець мусить говорити: „Бога нема“, якщо в країні панує атеїзм, митець стверджує: „Бог є“. В країні, де немає надій… „Курбасівці“ видивлялися тепло і світло — надію знайшли.

Театру властиві:

— емоційна відкритість

— залучення публіки (відкритий діалог з глядачем)

— літературна основа спектаклів: «золотий запас багатовікової мудрості» (Платон, притчі Дзен, Езоп), елітарні українські тексти, рідко придатні для сцени (Василь Стус, Богдан-Ігор Антонич, Григорій Сковорода, Леся Українка)

— використання текстів великих розмірів

— ритуальність: Володимир Кучинський концентрує увагу на методологіях, роботі духовних центрів акторів

— повчальний характер постановок

Приводом для масштабних гастролей стала низка ювілеїв: день народження театру, ювілей Леся Курбаса — 120 років, та ювілей Василя Стуса, якому могло би бути цього року 70. Трохи більше тижня (24 лютого — 2 березня) актори та їх беззмінний лідер Володимир Кучинський репрезентували у Києві дев’ять вистав і одну «Учту» — середньовічні співи.

Ірмоси — давні релігійні українські наспіви

Завантажте Флеш-плеер.
Ірмоси — давні релігійні українські наспіви

Останні кілька років театр ім. Леся Курбаса діє як культурний центр, як платонівська Академія. При ньому у Львові працює Академія гри, в якій є два курси: режисерський та акторський. В цій Академії старше покоління акторів навчає молодь.

Мудрість на щодень

«Мудрість на щодень» — вистава, показана молодим поколінням театру на сцені Театрального Інституту ім. Карпенка-Карого.

Курбасівським студентам вдалося легко, смішно поставити 11 байок Езопа. За формою один актор був оповідачем байки, а десяток інших ілюстрували її: вклинювалися в оповідь хоровою декламацією, грали на інструментах.

Одинадцять акторів заходили, заповзали, виринали з різних кутів сцени, з-за лаштунків і з залу. Створюється враження єдності акторського складу як одного живого організму, який розсипається на піщинки і знову збирається в іншого персонажа, іншу байку — невпинний рух. Курка розповідає про те, як побилися два Півні: на сцені миттєво організовують ринг, суддю, менеджерів і двох боксерів. Мавпа підходить за сюжетом до дерева, яке символізує чорна стіна — з-за неї дві руки вивалюють по грону зеленого листя. Післямова, недомовки, паралелі з сучасністю, але найбільше — акторський кураж, — на цьому і протрималося 11 байок.

Назвати довершеною виставу важко. Прорахунок цього кумедно-філософського дійства у тому, що підряд на сцені втілено одинадцять однотипних текстів в однотипній формі: оповідник-персонаж та ілюстратори. І хоч для кожної байки намагалися віднайти свій хід, інакший спосіб зображення, все одно форма знуджує. Своєю алегоричністю та філософським звучанням цей матеріал цілком в дусі самого театру, але, вочевидь, ним важко зацікавити молодого глядача.

Марко Проклятий, або Східна легенда

Малі курбасівці виступили вдень, а увечері офіційно відкрилися гастролі в Молодому театрі показом вистави-ритуалу «Марко Проклятий» за текстами Василя Стуса.

«Марко Проклятий» — вистава-молитва, віршо-зображення. Власне, колись цей театр першим влаштовував сценічні читання поезії Стуса.

Четверо акторів на кольоровому настилі з кругом по центру і квадратами навколо нього. Цей настил схожий на мандалу — буддійський сакральний символ, що в даному випадку символізує всесвіт Стуса. А чотири персонажі — його творчі іпостасі. Божевільна Галя (Марія Копитчак) — образ його мистецького божевілля, емоційний знервований прояв, Марко Проклятий (Олег Стефан) — героїчне начало, дисиденство, Мамай (Андрій Водічев) — самозаглибленість, медитативність, і Манкурт (Володимир Кучинський) — відірвана від своїх людина, безпам’ятна, шукає дорогу додому.

Ані сюжету, ані розвитку, ані динаміки характерів — поета показано в енергетичній взаємодії власних іпостасей, архетипічних символів. Актори майже не торкаються одне одного, пересуваються в медитативному танці по мандалі і читають вірші, вибудовані в драматичний малюнок.

Подібна медитація за Стусом є зрозумілою хіба що тонким цінителям його творчості.

Концептуалізм приймуть ті, хто дійсно переймаються поетом і люблять непростий символічний театр.

Благородний Еродій

Театр Кучинського не є лише театром, його вистави прагнуть провокувати людину до духовного росту. Філософський, гуманістичний, аксіоматичний, часом догматичний, він не збирається догоджати публіці. А іноді робить це категорично.

Два спектаклі за Сковородою «Благородний Еродій» та «Наркіс» є двома прикладами філософських притчових спектаклів. Тільки «Благородний Еродій» — вдалим, а «Наркіс» — ні.

«Благородний Еродій» в ігровій формі в обстановці Середньовіччя (костюми, мова, рухи, атмосфера Сковородинських притч) доносить до глядача філософію Сковороди. Мавпа-Пішек і лелека-Еродій говорять саме тими словами, що їх написав Сковорода, а дві актриси їх перекладають. Це схоже на бароковий театр на площі; дерев’яні двері, що відгороджують авансцену відкриваються, а там Пішек і Еродій ходять на руках, стрибають і взагалі рухаються вельми чудно.

Мова йде про вдячність, від вдячності батькам до глобальної вдячності світу за життя. Те, що потрібно, завжди є, лише непотрібне коштує багато, а хіть і жадоба — дочки невдячності.

В дусі аскетичного мудрого Середньовіччя, з усіма властивими алегоріями вистава-притча балансує на межі просвітительського акту і нав’язливого менторства. Актори дуже вірять в те, що несуть добро і випромінюють світло, діляться з публікою яблуками і розказують їй, як жити простіше.

Наркіс

Спектакль «Наркіс» скочується в догматизм. П’ять персонажів на тлі безсюжетного повчального тексту Сковороди.

Важкий із філософської, стилістичної, синтаксичної позиції текст. Посеред релігійних картин і зображень Богоматері три неокреслених персонажі розмовляють на тему, що є людина: фізична оболонка, чи думка, чи серце?

«Внутрішній стрижень людини, те, що вона думає, як себе поводить — є деревом, а зовнішнє є тінню від нього» — на цьому можна було б і зупинитися, а не нашаровувати однотипні метафори-притчі-пояснення. Плутані монологи перемежовуються з ірмосами (давніми релігійними наспівами), які актори співали на «Учті» в Храмі Василя Великого на початку своїх гастролей.

Наскільки виправданим є використання таких складних текстів, позбавлених конфлікту й драматизму на сцені, однозначно сказати важко. Звісно, це можна назвати інтелектуальним театром, але все, що знуджує, втрачає увагу, а значить, не є донесеним. Це вистава з найбільш провисаючими текстами. У театральному просторі їм потрібна інтерпретація, допомога режисера. Тут самопізнавальний і самозаглиблюючий театр дає збій, припиняючи бути зрозумілим, а натомість стаючи обтяжливим і менторським.

Хвала Еросу

Аристофан-Цьона про андрогінів. Частина 1

Завантажте Флеш-плеер.
Аристофан-Цьона про андрогінів. Частина 1

Аристофан-Цьона про андрогінів. Частина2

Завантажте Флеш-плеер.
Аристофан-Цьона про андрогінів. Частина2

Театр ім. Курбаса можна впізнати лише по самому репертуару. Ніхто в Україні більше не «бавиться» в Сковороду, у вірші лемківського бога Богдана-Ігоря Антонича, тим паче в Платона, тим паче так в Платона, що він стає фактично культовим в репертуарі.

«Хвала Еросу» — вистава за «Бенкетом» Платона: зібралися уми еллінського світу (автор комедій Аристофан, філософ Сократ, трагік Агатон, та ін.) і стали розмірковувати над силою і величчю любові в образі могутнього Ероса.

По черзі мудреці розповідають про різні сторони Ероса. По обидва кінці сцени запалюються коринфські глечики. Оратори оспівують високу любов-дружбу між чоловіками. Платон писав про те, що в любові до жінки вбачається тваринна природа, як тяга до розмноження, а в одностатевій любові — єдино-справжнє духовне почуття, яке не піддається плину часу, ревнощам, бідності чи іншим бідам.

Вистава фактично складається з монологів-од на честь Ероса, і тут, як і в «Наркісі» в деяких частинах оратори не цілком напружуються інтелектуально, іноді їх відносить з тексту, заколисує ритм — і сенс втрачається. Ясність, як і Платон, вислизнули з розповіді Еріксімаха і Агатона.

А ось історія Аристофана вибухово-смішна, іронічна. Аристофан у виконані Олега Цьони не серйозний, зате чіткий. Зображаючи Зевса, Цьона забрався в ківш, який підняли в глибині над сценою, в ньому він у шапці, подібної до шапки Мазепи, з мечем і булавою ударами блискавиці розрізав надвоє андрогінів.

«Хвала Еросу» — дуже відверта вистава про високе розуміння греками сутності краси. Сексуальні енергії вислизають і з прозорих жіночих вбрань, і з оголених акторських торсів, з плюскання води і еллінських танців.

Ма-Na-Ha-Ta

Навідміну від інших цей спектакль вибудуваний на відносно новому матеріалі, на радіоп’єсі Інгеборг Бахман «Добрий бог Манхеттену» 60-х років. Спектакль про любов, про любов-метафору, про ідеальний образ любові.

Відбувається суд над Добрим богом Манхеттену, який (чомусь разом з білками), опікується справжньою любов’ю і тими, хто до неї здатний. Він розповідає історію, яку показують Ян і Дженіфер — європеєць і американка.

Ян та Дженіфер написані у передчутті постмодерну. За ними — згадані на сцені Ромео та Джульєтта, Трістан та Ізольда, Франческа та Пауло. Сучасні закохані безликі та еклектичні, проте вони також розуміють, що жити їм треба для любові. Зустрівшись випадково на вулиці, нанюхавшись кокаїну в клубі, зайнявшись сексом, вони продовжують триматися одне одного, і скоро з випадкових коханців перетворюються на архетипних закоханих.

Природа любові, її миттєвість і рецепт її довговічності… Цей матеріал дався курбасівцям важко, їм було непросто підніматися з вульгарної конкретики до узагальнення. Кучинський і асистент режисера Тарас Кищун лише підіграли розмитості п’єси і з самого початку вивели її на узагальнююче і малокрівне звучання.

Богдан

Музичне обрамлення спекталю, його атмосфера і дух

Завантажте Флеш-плеер.
Музичне обрамлення спекталю, його атмосфера і дух

«Богдан» — рання п’єса Кліма, українського драматурга-режисера, московської легенди театрів-підвалів.

Клім зумів впіймати не лише переламний момент в історії України та її державності, а й висловити сліпу вину Богдана Хмельницького. «Розкажи про нашу славу» — просить Богдан — «Спи Богдане, Богом даний, спи, немає ніякої слави».

Це є вистава філософських діалогів. Актори постійно повернуті до залу, вони розмовляють одне з одним, пропускаючи енергетичні потоки й репліки крізь публіку. В п’єсі немає тієї невловимої легкості, що притаманна наступним текстам Кліма. Тим паче він пише п’єси в дуже специфічний спосіб, без розділових знаків і фактично в стовпчик — це нотна грамота для актора. Важко сказати, чи курбасівці її дотримувалися, але трагічна по суті дія вибивалася на протяжне тривання.

Малозрозуміла гра з льодом і вогнем. Вмираючий король Речі Посполитої Владислав б’є мечем по купі льоду, а Невідомий демон-янгол, що приходить до Богдана в хвилини розпачу, приносить меч у вогні. Україна розділена, випалена, зрошена кров’ю — чи винен в тому Богдан, «не розумний син»? Частково. Власне, два рівні трагедії, зовнішній — країна і її нація, і внутрішній — трагедія героя цієї країни. В кінці сліпі-зрячі Богдан з божою карою, Юдиф із зав’язаними очима слухають зрячого-сліпого Кобзаря, він і заспіває про оскаженілу від крові і люті народну помсту полякам і євреям, і про всю ту руйнацію і славу, якої після так і не сталося… спи Богдане…

Чекаючи на Годо

Наостанок своєї ходи театр імені Курбаса лишив теплу ліричну інсценізацію п’єси абсурду Семюеля Бекета «В очікуванні Годо».

Це справжній ігровий театр, який вибудований не на режисерських рішеннях, а на акторських персоналіях. Ця вистава багато значить для театру, поставивши її, дехто почав замислюватися над режисерським потенціалом, тут зафіксовано нову віху театру. Поставлена акторами в час, коли Кучинський пішов з театру вдруге, вона про них самих, розгублених, теплих псишків, в очікуванні чуда, Годо, Кучинського (потрібне підкреслити).

Без декорацій, лише велетенське полотно, на якому показують, як Го-го і Ді-ді, бігаючи туди-сюди, шукають Годо. Дивовижно-хамуватий і ліричний Цьона в якості Поццо — єдиний, хто приходить до Го-го і Ді-ді, поки ті чекають — трошки перебирає в першій дії з акторським старанням, зате в другій, коли він вже сліпий і просить допомоги, це відчуття зникає.

Лакі, слуга Поццо, якого зобразив Микола Береза, теж є унікальним образом, створеним актором. Міміка Берези ідеально передає абсурдність і трагізм на межі фола.

Го-го і Ді-ді дуже страждають в своєму марному очікуванні на те, що вже прийшло. Чи був Поццо Годо? Скоріше, що ні, але можна сказати, що Годо не прийшов, Годо з ними трапився.

Театр ім. Курбаса приїжджає кожні п’ять років святкувати свої ювілеї до Києва, і можна сподіватися, що «добрий» театр ще не раз трапиться з індустріально-обважнілою столицею. Але за п’ять наступних років це вже буде інший театр, в гру активно вступить молоде покоління акторів, і куди нова кров спрямує себе — час покаже. Однаково театру пора змінюватися, виходити з самозберігаючого самозаглибленого стану, лишаючи знайому й безпечну територію духовних пошуків. Час всміхатися новому сонцю.

*Гастролі пройшли за підтримки донецького мецената Володимира Шевельова і його благодійного фонду «Наш дім — Україна»

---

Висловити свою думку з приводу цього матеріалу (Вже 2 є)