Кінець удавання: мапи ідентичності українського (а)театру04 апреля 2017

 

Текст Анастасії Головненко

Фото агенції repor.to, проекту Лінія згоди, та з архіву Антона Романова

Врешті в Україні активізувався театр. З 2014-15 почався період інтенсивного відкриття нових і оновлення існуючих театральних майданчиків, організацій незалежний проектів і фестивалів. В цей час з’явилися «Дикий театр», PostPlayТеатр, Practicum, «Театр Переселенця», об'єднання Pic Pic, «Зроби або помри», театр «Мізантроп», Tata Art Project, відновився театр «Дах». І так далі. І це тільки в Києві. У Львові реорганізувався фестиваль «Драма.UA», перетворившись на постійно діючу «Першу сцену сучасної драматургії», в Запоріжжі з'явився театр «Запорізька нова драма», в Полтаві – «Театр сучасного діалогу». Список можна продовжувати.

Вистави в таких проектах з'являються дуже різні, тому глядач інколи не знає, чого очікувати. В минулому році на виставі «Любов/Секс» (режисер Андрій Май) у театрі ім. Франка цей фактор настільки недооцінили, що глядачі вимагали повернення грошей за квиток. Однак, при правильному розташуванні маркерів «18+», «обсценна лексика», «можливі сцени насилля» (і так далі) на афіші, конфліктів можна було уникнути. Принаймні, успішний досвід роботи «Дикого театру» це доводить. Як не епатували його вистави публіку, вона в більшості залишалася задоволена.

«Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду»

Мапи страху

В минулому році в Україні в кілька етапів відбулася лабораторія сучасних перформативних мистецтв «Мапи страху»/«Мапи ідентичності». Це був такий комплекс практичних занять для акторів, режисерів і драматургів з України та Польщі. Цікаво, що спочатку ніхто нікого не вчив – перший період був присвячений самопізнанню, пошукам тієї самої власної ідентичності. Особисті історії учасники проекту намагалися перекласти на політичний і суспільний ґрунт, досліджуючи як театралізування цього ж страху допомагає з ним боротися.

На проекті виросло кілька окремих постановок, презентованих у Києві, Харкові, Львові й Херсоні. «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» став чи не найяскравішим перформансом, серед тих, що потрапили до театральної афіші столиці в 2016 році (був показаний на «ГогольФесті» у вересні минулого року). Його створено командою, до якої увійшли два драматурги (Йоанна Віховська і Дмитро Левицький) й два режисери (Аґнєшка Блонська і Роза Саркісян). Двоє з України й двоє з Польщі. Однак, це лише куратори проекту, авторами слід назвати усіх її учасників, тобто, разом з акторами.

«Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду»

У виставі чудово поєднано вербатім і епатаж, театральну гру і театральну, так би мовити, «антигру». Герої розказуть про завдання, яке їм поставили куратори – робити все, що захочеться, але не грати, виробляти на сцені будь-що, але не театр. У результаті чого сповіді чотирьох українців і одного поляка стають прикладом атеатру (анти), відкривають його структуру й працюють їй на спротив. Динаміка, гротеск, і трагікомічність на тлі висипаного на сцену чорнозему, лопат, військових касок, пам’ятника Іллічу (й ще бог знає чого), змішуються в єдину картину абсурдності сучасного життя. Вистава-виклик набирає обертів і, підкріплюючись вербатімами акторів, у фіналі виходить на рівень чистого епатажу – пронизливого крику про те, що світ навколо – повний абзац.

Глядач у такій виставі також відіграє особливу роль. Йому більше не досить «сприймати й співпереживати». За рахунок того, що лінійний сюжет у перформансу відсутній, він вибудовується в голові кожного окремого глядача. Так, хтось зверне увагу на сприйняття України за її межами, а хтось сконцентрується на проблемах українського театру – несучасності й награності, які також транслюються в проекті. Таким чином, чимала робота залишена глядачеві. Можна сподіватися, що публіка після показу могла б дати кільканадцять варіантів відповідей на питання «про що вистава?».

«Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду» «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду»

Мапи ідентичності

Антивистава, чи можливо, антиперформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі» також утворився під час польсько-української лабораторії сучасного театру. Мабуть, технічно, простіший сценічний проект складно уявити – в абстрактному просторі перед нами не актор. Перед початком перформер оголошує правила: «зараз я буду роздягатися. повністю». Ті, хто не погоджується з ними, можуть в будь-який момент залишити простір. Хто ж залишається, мають написати своє ім'я на тілі Романова.

Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі» Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі»

Антон розпочинає перформанс, розказуючи про себе: «я митець, я українець, я православний, я гей…». Ця частина присвячена тому, як багато людина може сказати про себе, і як мало зі сказаного справді її ідентифікує. Як суперечать одне одному наші судження про себе, і як зрозуміти, ким тебе насправді бачать інші. На завершення цього блоку, глядачам пропонують під написом власного імені додати ще одне слово – маркер самоідентифікації, який здається найважливішим. Далі Антон Романов вивертає кишені й показує власний паспорт – російську національність і українське громадянство, таким чином закликаючи до толерантності й відмови від «мови ворожнечі» (зневажливих звертань, суджень, принижень). Аби довести, як сильно може ранити слово, автор пропонує глядачам проколоти будь-яке слово на його тілі скарифікатором (така спеціальна голка, якою в поліклініці проколюють палець, беручи кров). До участі запрошуються усі глядачі, однак, не всі погоджуються навіть спостерігати за тим, як люди буквально роблять перформеру боляче.

Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі» Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі»

Така «невистава» майже без театральних засобів і прийомів розкриває дуже потужну тему – як бути щирим і дозволити те саме іншому. Антон Романов говорить про те, що вияв нашої свободи може стати моментом обмеження свободи інших, і закликає просто не робити одне одному боляче. Особливо в той час, коли в країні війна, перформер вкотре нагадує, що в будь-якої людини кров завжди червоного кольору, а життя наше – безцінне.

Мапи безпосередності

Недавно Україною «проїхалася» вистава «ДПЮ» – спільний проект громадської організації «Лінія згоди» та харківського театру «Прекрасні квіти». Особливістю постановки стала драматургія Дмитра Левицького та участь у проекті двох ветеранів АТО – Дмитра Галки (позивний «Угрюмий») та Анатолія Тапольського (DJ Tapolsky з Kiss FM), який став автором музичної частини вистави.

Отож, перед нами клас середньої харківської школи, урок новітньої історії. Учням пропонується розповісти про події зими 2013-2014 року – Майдан і початок війни в Україні. За партами – Оксана Черкашина (з проекту «Мій дід копав»), і ще двоє акторів театру «Прекрасні квіти» Артем Вусик та Ігор Ключник, а також лідер гурту Urbanistan Дмитро Третяк. За останньою партою «Угрюмий». Тапольський «грає» з-за діджейського пульту.

Вистава «ДПЮ» Вистава «ДПЮ»

Згадуючи, як у Харкові розпочинався Майдан, як стояли за дерев’яними щитами, молоді люди розказують свої справжні історії. Ці шматки тексту красиво дисонують з вибудованою драматургією довкола шкільної дошки й уроку. До класу на зустріч запрошено ветерана АТО, і не потрібно пояснювати, що історії, які «Угрюмий» розказує дітям теж взято із його власного життя на сході, на війні. Серйозні сцени вистави перемішуються з комічними, камерні з площадними, а розділяють епізоди один від одного «дискотечні» міні-сети DJ Tapolsky.

Вистава «ДПЮ» Вистава «ДПЮ»

Про таку виставу досить важко розповісти. Принаймні, розумію, що цей текст, не здатен передати того емоційно-провокативного заряду, отриманого під час перегляду. «ДПЮ» (як і «Мій дід копав..») – настільки безсоромна вистава, що критики все ще сперечаються щодо визначення їхнього жанру. Мені імпонує запропонований варіант «постдокументального панк-театру». І хоча цей маркер, теж не в повній мірі характеризує виставу, принаймні він звертає увагу на визначальні її риси – постдраматичність, інтелектуальність і документалізм. Впевнена, кожен показ проекту значно відрізняється від попереднього. Наприклад, в арт-просторі IZOLYATSIA на великому майданчику для вечірок або виставок, де розмістилося більше 200 глядачів, вистава була одночасно і пронизливою, і розважальною. У складній формі, де «панк» і «документальність» було виважено до грамів, публіка мала змогу зосередитись на особистих монологах про війну або політичних рефлексіях, але й відволіктися на танці під енергійні квадрати діджейського музоформлення.

Вистава «ДПЮ» Вистава «ДПЮ»

Мапи (не)вдавання

Вистава, поява якої поєднала особисто для мене усі попередні в єдину концепцію, «Кінець удавання». Від моменту задуму вона вже нагадувала маніфест. Все почалося з того, що 15 молодих театральних практиків повернулися в Україну після тривалих творчих резиденцій в країнах Європи. Митці почали усвідомлювати, що досвід, набутий ними за кордоном, на Україну поширити майже неможливо, тому виникла ідея про цей досвід хоча б розповісти. Спочатку хотіли організувати зустрічі-лекції, але згодом, мабуть, було вирішено, що найбільш широку аудиторію може зібрати саме вистава, на лекції ж ходять, переважно «свої».

Так чи інакше, виникла вистава, за формою схожа до збірки вербатімів або документального проекту work in progress. Спочатку збиралися кілометри інтерв’ю з учасниками резиденцій, вже потім драматургиня Юлія Гончар та режисер проекту Павло Юров сформували з матеріалу канву робочого тексту. До такого увійшли щоденникові записи й вербатіми про життя за кордоном, про реалізацію себе як митця, про «очікування й реальність» європейського театрального практикуму. Цікаво, що до вистави включили історії майже усіх учасників театрального процесу – сценографа, режисера, акторів, драматургів. Розповідають, що була ще й історія театрального менеджера, але до фінальної редакції вона не увійшла.

Проект «Кінець удавання» Проект «Кінець удавання»

Сцена за сценою нам відкривається «щоденник» мовця: хтось приїхав у Британію і відчув на собі, що таке справедливість оцінки: «тут нас оцінюють, беручи до уваги роботи митців, які зараз працюють по всьому світі, в Україні нас порівнювали з одногрупниками», хтось навпаки звільнився зі звичайного офісу й переїхав в такий самий, але німецький, із написом Dramatiker («Драматурги»). Власне, хтось сильно відчув різницю в тому як працює машина театру в європейських країнах, хтось менше. Сценічна історія, як виявилося, склалася й не про те. Прагнучи знайти собі місце в сфері мистецтва, усі до одного митці почали шукати себе в значно ширшому значенні – у світі загалом, старалися розуміти себе й пізнати своє «я» так, як ніколи цього не прагнули раніше. Звідси й намагання не вдавати, не грати, не зображувати, а існувати в рамках відведеного проміжку реального часу, з реальними «словами ролі», користуючись мовою із життя як мовою театру. І хоча в фіналі все-таки є надія на позитивний фінал і можна намацати провідну історію й локомотив вистави, усе ж, автори сподіваються, що кожен із глядачів побачить в ній щось своє, і відповідь «про що?» не буде вже такою й однозначною.

Проект «Кінець удавання» Проект «Кінець удавання»

З подібних прагнень почався кінець удавання для усіх згаданих вистав без винятку. Усі вони дуже особисті, проте універсальна формула усе ж таки помітна. У жодній з них дія не розвивається за написаним «в шухляду» драматургічним текстом, жодну з вистав/перформансів не побудовано за драматичною структурою, в ньому немає зав’язки, кульмінації і всього того, що розвиває наскрізну дію. Власне, і теми наскрізної, очевидної і єдиної в жодному з прикладів ми не знаходимо. Натомість, є жива робота з документальним (чи постдокументальним) текстом, є реальні люди зі своїми проробленими страхами й історіями, є кінець гри, кінець режисури, кінець акторства – такий собі кінець театру. Але кінець такого театру, де виставу розглядають як суто розважальний жанр, де звикли ховатися від справжнього життя, і де немає місця реальній людині та її живим почуттям.

Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі» Перформанс Антона Романова «Мапи ідентичності: мова ворожнечі»


Другие статьи из этого раздела
  • Польский современный театр — голос общественности

    Мацей Новак — директор Института Театра — центра театральной жизни Польши, где собирается вся информация о польском театре, и разрабатываются программы по его распространению заграницу. Мацей Новак — театральный критик и редактор — работал в таких изданиях как  «Театральный гонец», «Театральное движение», возглавлял отдел культуры «Газеты Выборчеи», шесть лет  (2000–2006) был директором и художественным руководителем одного из самых известных современных театров Польши «Театра Выбжеже»
  • Оксана Дудко: «Ми придумали фест, де можна було все»

    Львівський фестиваль аматорських театрів і театрів-студій «Драбина» вже вшосте завершив собою мистецький листопад. Розпочата як студентська витівка, «Драбина» за шість років перетворилася на офіційний повномасштабний фестиваль. «Драбина» на сьогодні впевнено зайняла свою нішу в культурному житті міста. Оксана Дудко, одна з організаторів «Драбини», розповідає про фестиваль, його справжні цілі і його невдачі.
  • Неда Неждана у театрі Франка

    Розмова з Недою Нежданою, драматургом, перекладачем, культурологом. Її п’єси йдуть в різних театрах Києва, її рок-опера за мотивами «Тараса Бульби» була здійснена в Муніципальному театрі «Київ». 25-го і 27-го вересня її п’єсу за мотивами трагічно-романтичної повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» показали в театрі ім. І. Франка.
  • «Естественный театр Оклахомы»

    «Естественный театр Оклахомы» (Nature Theater of Oklahoma), естественно, не из Оклахомы, эта театральная ансамблевая компания работает на Оф-оф-Бродвее (off-off-Broadway) в Нью-Йорке. В последние пять лет они стали популярны в Америке и Европе, постоянно гастролируя и удивляя своими самобытными постановками
  • Лев Додин: вырванные мысли*

    «Если всерьез озабочен рождением спектакля, ты волей-неволей анализируешь пьесу или прозу, анализируешь материал жизни, и так или иначе пытаешься разгадать сверхзадачу автора. Но разгадать ее можешь только так, как ты сам ее понимаешь. Нет, наверное, таких режиссеров, которые сознательно берут пьесу с мыслью:» Дай-ка я ее переделаю!.. «Но вообще не самовыражаться невозможно! Можно сколько угодно объяснять Някрошюсу, что нужно ставить проще, он искренне не поймет, о чем речь»

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?