Володимир Канівець
Текст підготувала Марися Нікітюк
Фотографувала Ольга Закревська
Володимир Канівець — провідний актор театру «Вільна сцена». Народився 17 серпня 1983 року в селі Лецьки
Володимир Канівець: «Головна подія — це вступ до інституту Карпенка-Карого, що повернула моє життя на 180 градусів»Дитинство Лецьке
Я був досить капризним, неспокійним, дуже вредним малим хлопчиною. У мене ще двоє старших братів — я найменший, найвередливіший. Мене трішки балували, я постійно діставав братів, отримував від них по шиї і кричав. Мене підбивали: давай голосніше, я починав плакати, лементувати. Сім’я сідала колом дивитися, як я кричу, і тільки підливали масла у вогонь, а я лементував буквально на все село.
В дворовій тусні я був найменший. Ми грали у футбол, влаштовували «беспрідєл». Ну малолітство є малолітство, без цього ніяк: лазили хуліганили, стукали й заглядали по вікнах, ходили поночі крали полуницю. А ще були великі бійки село на село, з ціпками з дрючками і травмами. Часто приїжджали хлопці з іншого села, мене посилали «нариватися», бо я ж найменший. А інше село було більше міського типу, Циблі називалося. І якось їх приїхало машин п’ять, мотоциклів десять — а нас мало, проте ми вирішили таки захищатися. Коли вони під їжджали, то таке сяйво було, наче сонечко встає. Приїхали і давай гамселити — а кого? слава богу, що ми найменшенькі і вони нас трохи палкою — і все. Тоді я подумав: ну і за що? Що то за несправедливість така велика?
Театр. Як все почалося
Головна подія в моєму житті — це вступ до інституту
Театр не мав на мене ніякого впливу, хіба що раз приїжджав цирк — і всеДопуск-пропуск
Вступ в інститут то окрема історія, мені просто підфартило. Я не готувався, я нічого не знав, навіть що таке проза не знав. Про байку теж вперше на допуску почув. Сиджу з другом, нічого не знаю, хіба що віршик, читати я теж не любив. Пам’ятав тільки «Зачаровану Десну». Тож, я заходжу — Ставицький (зараз вже покійний) сидить, а ще Шаварський, Захарченко. Мене попросили почати з байки. Українська народна байка, кажу я: «Чому у ластівки хвіст ріжками». «Було то давно, — розповідаю, — коли ще звірі вміли розмовляти, жив був страшний змій, а в нього слугою був комар і ще десь ластівка жила…» і т.д. Я думав, що це байка, я ж не знав, що байка повинна бути віршованою. І сміло ліпив, про те чому у ластівки хвіст ріжками! Мене питають: це байка? Та байка кажу я, українська народна. Потім попросили прозу зачитати, тобто монолог. Я анонсував: «Зачарована Десна». Олександра Довженка і почав своїми словами переповідати, що пам’ятав, про бабу, яка любила прокльони. І тут мене Зоя Олександрівна зупинила і питає: «Володимире, це що, ви своїми словами розповідаєте?» Ставицький вже почав хвилюватися, його це все бісило, мабуть, думав, що я з їх за дурнів маю. В кінці я з ними ще й посварився. Шаварський сказав, що якби я не був з села, то нічого він би мені не виписав. Але допуск мені дали. А вже іспити я
Сам собі актор
Я ніколи нікого не наслідував, сам хотів все знайти. Хотів робити своє, не знаючи, що таке театр, та я і зараз толком не знаю. Все ж 17 років я прожив без нього і лише сім з театром. Але маю улюблених персонажів у кіно, наприклад в російських «Трьох мушкетерах» обожнюю характер Атоса. Він такий серйозний, солідний, справжній виважений чоловік. З закордонних акторів мені завжди імпонували: Ентоні Хопкінс, Дастін Хофман і Джек Ніколсон. Кажуть, що Хофман і Ніколсон — це ледь не останні актори на Заході, які ще можуть зіграти і в кіно, і на сцені.
Волосся любив мамине. Любив з ним гратися. Щоб я заснув мама лягала коло мене і давала своє волоссяБогомазов, 2004
Я мало ходив по театрах, але точно знав, що у театри ім. І. Франка, або ім. Лесі Українки я не хочу. Ходив в театр на Лівому березі, там вперше побачив виставу Дмитра Михайловича Богомазова. До того я про нього не чув і про театр «Вільна сцена» не знав. Мене якось Митницький запрошував, але я не прийшов: там російська мова, а я хочу робити україномовний театр. У 2004 році мене взяв Богомазов на випробувальний термін. Я не розумів якого театру він від мене хоче, мене вчили в університеті одному і то не завжди чомусь, вчили
Заразом прослуховувався і в «Молодий театр». Думав — я скрізь буду встигати. А Дмитро Михайлович трохи ревнивий до цього і він мене вигнав. Я запевняв його, що головне моє місце роботи буде у Вільній сцені“. А потім ще й помілірувався — це його остаточно добило. Я сказав Богомазову, що все одно до них повернуся і зник в «Молодому театрі». Там я цілий рік нічого серйозного не грав: казочку якусь і в «Марії Стюарт» трон красиво виносив.
Потім на революції ми зустрілися з Богомазовим — і я повернувся. Ми одразу почали репетирувати «Трохи вина-2». Ми з Дмитром Михайловичем під час репетицій страшенно «билися», я дуже довго входив в потрібне русло.
Інтерв’ю
Яка твоя роль у «Вільній сцені» є улюбленою?
«Трохи вина-2». І то зрозуміло, бо ця роль була першою, прикро, що ми більше цю виставу грати не будемо, бо пішов з театру один з акторів — Дмитро Сова. Хоча мені всі ролі подобаються. Зуко ось до прикладу, — це роль на подолання, бо
Серйозний Володимир Канівець велика рідкістьІ як воно — бути злим янголом Зукко?
Я вважаю, що потрібно вміти скидати це все, бо жити треба довго і зробити багато, а не розірватися на одній ролі. Треба вміти заходити й виходити. Я важко репетирував, адже Зукко вбивця! До мене пізніш почало доходити, що він просто по іншому дивиться, більше бачить. Він безпричинний, вбиває просто так, без сумління, без наслідків. А я ж людина, соціальне створіння, мені потрібні гроші, любов; для Зукко це все ніщо,
Які ролі ти б хотів зіграти?
Всі. Я навіть сірники буду виносити. Зараз в цьому театрі я буду грати все.
Що читаєш?
Зараз читаю «Дон Кіхота». Я довго читаю, і по кілька книжок одночасно, паралельно. «Біси» Достоєвського. Купив книжку Маркеса, Борхеса і Кортасара почитую. Читати полюбив, відкрив для себе літературу, а ось в дитинстві ніщо не могло мене змусити читати.
А крім театру ще чимось займаєшся?
Футболом, хоча зараз досить давно не тримав м’яча. Ремонтувати люблю, інструменти, мені нещодавно подарували такий собі набір з ключами, викрутками. Це інша робота, я так релаксую, перемикаюсь.
Як з фінансами?
Кепсько Театр приносить 750 грн. на місяць, плюс ще ставка монтувальника, трохи кіно, зйомки, все, поки так живемо.
Які твої життєві цілі, може місія яка в тебе є, що тримає тебе в найчорніші періоди?
Театр. Він вже наче дім. Раніше чув: я без театру жити не можу і не розумів, що вони мають на увазі. Але особисто я зможу, щось інше напевно робитиму, але це вже буде не повноцінно. На мене іноді находять думки, що я не тим займаюся, що гроші треба заробляти. А потім думаю, ну піду я, наприклад на будівництво. Тиждень роби, потім приходиш вихідні — що робити — набухатися… На атракціони поїхати покататися. І знов тиждень… Це ж страшне! Я так в інституті підробляв будівничим, то була каторга, я реально сидів і рахував дні.
В театрі теж є своя рутина, це теж робота, ти приходиш сюди кожен день, розминаєшся, репетируєш. Але у тебе є шанс на тих репетиціях раз і вхопити натхнення, драйв, раз і полетіти, стати іншим, за годину прожити інше життя. Така собі мистецька сатисфакція.
Буває таке, що їдеш і підглядаєш якихось стрьомних персонажів, а потім чи не стає страшно? Не боїшся стати таким самим? У мене таке кожен день. І ти нічого не можеш вдіяти. Я боюсь, що нормальне життя мене затягне: машину куплю, квартиру, живіт відрощу і заведу дітей штуки три. І
Я ось так подумала. Може Роберто Зукко — це метафора митця? Ми ж людей, в принципі, в голові вбиваємо?
На кожному кроці. Я метро підриваю щораз. Але ж це не вихід. Лише мистецтво дозволяє вийти. Ось тут ти соціалізований, працюєш, вчишся, живеш, а ось виходиш — і уже повертаючись, ти дивишся на світ інакше, розумієш, що буває інакше. Немає однієї реальності. Їх просто безліч. Ти йдеш і у вікна заглядаєш: а я ж міг тут народитися і інакше жити, інакше поводитися, а міг би тут, а міг бомжиком лежати. І це все реально.
Висловити свою думку з приводу цього матеріалу (Вже 4 є)
