Руслана Хазіпова :: Актори :: teatre.com.ua :: український театральний портал

Огляди

«Спектакли всякие нужны, спектакли всякие важны»
Без складних шокуючих постановок в театрі не буде висоти польоту, власне мистецтва. А без маскультних зрозумілих і смішних спектаклів в театрі не буде глядача. Дмитро Богомазов, як ніхто, вибалансовує між химерними важкими постановками і легкими масовими спектаклями.

Ще один день Івана Денисовича Жанр: его-рецензія: Ця вистава втретє відвідує Київ, дехто її стільки ж і дивився, і це, я певна, не межа. Пробираючись за жовтою курткою Андрія Жолдака по темному Арсеналу, я думала, який ефект справлятиме гавкіт собак у цих величних стінах, чи сіпатимуться зі страху грубі нервюри, спускаючи тремкіт в колони? Минулого разу я йшла на «Денисовича» по відремонтованим коридорам Жовтневого палацу в супроводі вівчарок, спостерігала стратегічно наставлених режисером юродивих, слухала про мандавошок, але все наче не про мене було, в голові відстукувало — це ТУТ, ТУТ водили на допити КГБ політв’язнів.

Цнотливий апельсин В Українському культурному просторі надміру перебродивший роман Берджеса «Механічний апельсин» отримав своє сценічне вираження в постановці молодого режисера Максима Голенка на сцені Свободного театру. Першоваріант цієї постановки був показаний ще в НАУКМА, в більш адекватній для нього камерній обстановці. Тепер же спектакль є репертуарним у Свободному театрі, і побачити його можна двічі на місяць на Межигірській, 2

Фінська сага: сонце не зійде ніколи В Театрі на Подолі, на малій сцені, Андрієвський узвіз 20, фіни поставили фінів. Тобто фінський режисер Йоель Лехтонен поставив фінського драматурга Крістіана Смедса. Інтимний зворушливий спектакль «Дедалі темніший будинок», тьмяний і загадковий, наводнений привидами, спогадами, почуттями вини, химерами і капризами старості. Вистава сповнена побутового трагізму піднятого до поетичного сприйняття. І хоч сюжетно Смедс заклав містичні заплутані історії старого дому, незрозумілі підміни батька на сина і навпаки, в дусі опіумного По, але крізь це все проступає палімпсестами просте цілісне життя. Життя як окремий світ, світ де вже не люди, а лише тіні розмахують руками на скелях в променях сонця, що вже зайшло

Овечка Дора: «Сексуальные неврозы наших родителей» В предновогоднее суетливое время раздался театральный залп спектаклей, который выпустил из обоймы театра «ДАХ» режиссер Владислав Троицкий. Отладив шекспировские этно-мистерии, соорудив Климовскую серию по Достоевскому, Троицкий обратился к современной агрессивной драматургии. Одна за другой вышли русская антиутопия-вестерн Юрия Клавдиева «Анна» и «Сексуальные неврозы наших родителей» Лукаса Берфуса. Ни какой другой театр в Киеве не ставит агрессивную современную драматургию, и не просто драматургию, а социальную пьесу — такую популярную сейчас в Европе и в России наряду с документальной

Шекспір vs Богомазов На горішньому поверсі офісного будинку, в клаустрофобному приміщенні в кінці вулиці Гончара є театр. Якщо добре розійтися фантазією, то замість театру Вільна сцена можна уявити собі булгаківську квартиру № 50 — де в буквальному сенсі вміщаються цілі світи: абсурдиста Іонеско, авангардиста Кольтеса, сучасного німецького драматурга Шімільппфенніга. Зрештою у безрозмірну кімнатку вліз і Шекспір, щоправда перформансований, переведений в режим оперних практик і сучасного актуального танцю.

«Учта»: під «теплим» знаком. Враження-образ «Нас покликали у зв’язку з річницею Василя Стуса і Леся Курбаса, за декілька тижнів нашому театрові виповниться двадцять років. Ця „Учта“ — наша присвята, наша вдячність» — Володимир Кучинський. «Учта» — під такою назвою в програмці було зарекомендоване релігійне хорове співання колективу львівського театру ім. Леся Курбаса. «Учта» це — «пошана», кому — сказано, навіщо — відчутно.

Руслана Хазіпова

Підготувала текст Марися Нікітюк
Фотографувала Ольга Закревська

Я спостерігала якось в психлікарні за хворими, їх світ зовсім не схожий на наш, і я би хотіла перевірити чи змогла би я таке передати.

Акторка театру ДАХ. Народилася у місті Кривий Ріг. Шкільний лідер і забіячка, за світовідчуттям. Українська відьма: зваблива й містична. Закінчила Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого (2003–2007). Своїм за духом містом вважає Лондон. Їй близька італійська пристрасність, і ворожий звичайний побут. Руслана тікає від рутинності в обійми містики і слави

Руслана Хазіпова

Про себе:

В школі я займалася публічною діяльністю, ведучою була в Палацах культур, закриттях-відкриттях заходів. Взагалі лідером і заводілой була. Завжди було лінь це робити, але мене забирали зі школи, всі знали де я, що я роблю, відмічали мене. І в дев’ятому класі я визначилася, що маю бути в театральній сфері, а до цього я дуже хотіла бути хірургом. У мене екстремальний батько і він іноді приходив з порізаними пальцями, і я йому з 11 років це все зашивала. Тож вирішивши, що театр — це моє, я поїхала в Дніпропетровськ вступати в театральний коледж, але поїхала в кінці липня (у мене там знайомий був, думала ще й погуляти). Репертуар звісно не готувала, приїхала туди — а іспити всі завершилися. Ну і грець з ним — ні, так ні. На відбірковий тур в Карпенка-Карого мене готувала одна баришня-режисер з місцевого палацу культури. Я вступила. Потім привели Троїцького, особисто у мене було враження, що це дивний бородатий волохатий дядько, який хоче, щоб ми там з первака пішли робити на 20 хвилин моно спектаклі. Для мене це взагалі був завал, я про театр нічого не чула, та й була в ньому кілька разів, в місцевому криворізькому, де мені дико не сподобалося.

Від хірургії у мене було багато вражень, я взагалі вразлива така дівчинка. Мені подобалося людей зашивати, лікувати, приносити їм здоров’я, якось їх збагачувати, бо це все одно, я так вважаю, професія духовна. На сцені хірургія теж є, коли я глядачам щось дарую зі сцени, — все ж для них, — приводжу в свідомість їх душі. Це і є для мене театр.

Руслана бешкитлива відьмочка

Якщо я чогось не переживала, то тоді вже починається уявлення того, як би це могло бути, спрацьовує інстинкт. Ось наприклад в Макбеті, я ж насправді ніколи не проводила ніяких ритуалів, не знаю як це робиться, з якою енергією, але приблизно уявляла собі, і звісно висловлюю це на сцені. А коли люди ходять і говорять ти взагалі думаєш, що ти робиш, тебе ж надовго не вистачить. Я кажу «Рєбята, якби я замислювалася 95 разів що я роблю, то мене, мабуть, би вже не було», спрацьовує інстинкт.

Дуже люблю відьму в Макбеті. Відьмацького в мені багато, я цим не займаюсь, але інстинктивно відчуваю, що це є в мені. Відчуваю в собі містику, все що переходить за межі людського існування, звичної енергетики це все моє, я цим цікавлюсь, але ж знову таки підкреслюю, не займаюсь. І до життя ставлюся містично. Це мій образ відьми. Я би хотіла зіграти п єсу Сари Кейн «Психоз 48» … так я би хотіла там зіграти. Ось такі складно психологічні ролі, там де треба не зобразити, а пережити стан людини психічно неврівноваженої. Я спостерігала якось в психлікарні за хворими, і їх світ зовсім не схожий на наш, і я би хотіла перевірити чи змогла би я таке передати. Мені це цікаво в плані роботи над роллю, хотілося б внести собі таке в репертуар.

«Відьмацького в мені багато, я цим не займаюсь, але інстинктивно відчуваю, що це в мені є»

Я ношу багато прикрас, бачиш? Це етно прикраси, без них я не виходжу, мені подобається те, що зроблено своїми руками. Я сама в’яжу, і розумію, що коли в’яжу, то сотні моїх мікро думок потрапляють в цей гачок і передаються в руку, а звідти в речі. Я ставлюсь до таких речей, як до дітей своїх, нікому не дарувала, але були замовлення.

Я живу сьогоднішнім днем і іншого для мене не існує. Я не розумію, як можна жити майбутнім і, тим паче, минулим. Ніколи не загадую, не заплановую, насолоджуюсь кожною хвилиною. Я не знаю яким буде завтрашній день.

Відьма в «Макбеті», Холера в «Декамероні» — Руся дика і нестримна

«Я живу сьогоднішнім днем і іншого для мене не існує»

Висловити свою думку з приводу цього матеріалу (Вже 4 є)