Володимир Мінєнко12 ноября 2007

Текст підготувала: Марися Нікітюк
Фотографувала: Ольга Закревська

Влітку мені хочеться зими, багато снігу, а потім настає зима і хочеться літа. Я дуже люблю сніг, люблю прокидатися, коли ліг увечері снігу не було, а прокидаєшся — і все в снігові, він такий пухкий. І тоді твоя душа розривається і ти не розумієш цього відчуття, це ж сніг, він білий, ну просто чистий. Я все люблю до пори до часу. Люблю, коли стає дуже спекотно, і ти як краб лежиш на якомусь пляжі, а тобі хочеться зими, хочеться ходити в куртці, щоб було мерзно, щоб приходити додому і відігріватися.

Актор театру ДАХ, народився в місті Чернігів. З дитинства був змушений грати в театральному гурті мами. Вперше у шість років вийшов на сцену в «Голому королі» в ролі хлопчика, що кричав: «Подивіться, король голий!». Театр і сцену Володимир не любив аж до вступу в Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого у 2003. Тут він зустрів Влада Троїцького і потрапив в театр «ДАХ». Поки що Володимир грає в п’яти виставах: в «Пролозі до Макбета», «Річарді третьому», «Королі Лірі», «Українському Декамероні» і в «Одруженні» за Гоголем. Тепер театр любить, весь час там проводить. А ще любить дивитися на сніг з вікна, коли він чистий і лапатий.

Володимир Мінєнко Володимир Мінєнко

Про себе:

У мами в Чернігові був свій самодіяльний колектив і я займався у неї в театрі. Дико ненавидів театр, прогулював репетиції, гуляв в дворі з друзями. Мама змушувала, говорила: «Йди на репетицію, ти мусиш, ти зобов’язаний». Мені це зовсім не подобалось, ну серйозно. А потім настав час вибору, куди йти далі після школи. І якось так вийшло: оцінки погані, поведінка теж, мама каже: «Їдь у Київ, вступай до Карпенка-Карого». Я сказав, що не хочу, а мама заявила: «Ти ж більше нічого не вмієш». Ну я і поїхав. Не хотів спочатку, а потім навіть стало цікаво вже на вступі, на іспитах. Я розумів, що доведеться йти в Карпенка-Карого і вступив, без допомоги, без нічого, навіть репертуар не вивчив. Вступав відразу на два курси, і потрапив на Український. Там зустрів Влада Троїцького— сподобалось. До нас часто тоді приходили нові люди, багато режисерів, про Влада я нічого не чув, не знав. І Танюк якось привів його як нового педагога. Я подивився: мужик смішний, цікавий, слушні питання ставить. Принаймні ті, що раніше приходили до нас, були строгими людьми. А з Владом було дуже легко спілкуватися.

Володимирові найбільше до лиця комічні ролі і ролі красунчиків Володимирові найбільше до лиця комічні ролі і ролі красунчиків

При мамі я не визнавав і не приймав театр. Зараз я розумію, що це моє і все. А відчув задоволення вперше від сцени, мабуть, на вступі. На пробах, коли розповідав репертуар, я зрозумів, що це класно і прикольно. Таке відчуття, коли ти один виходиш на сцену і ти голий перед кафедрою, а вони тебе про щось питають. Улюблена роль: в усих виставах по різному, зараз я граю в чотирьох-п’яти спектаклях, і в кожному є своя атмосфера, свої почуття. Насправді я мало грав характерних ролей, тілки в «Одруженні» Гоголя та в «Декамероні». А в Макбеті, чи в Річарді не можна казати про характерність, там зовсім інші переживання. Спробувати хотілося би багато, і підлих персонажів теж. Хоча, як говорить режисер, та я і сам відчуваю, мені більше пасує гарти піжонів, типаж такий, і мені це подобається.

Ексцентричний «милашка» має темпарамент палкого італійця Ексцентричний «милашка» має темпарамент палкого італійця

Останній рік чи два я в театрі більше відчуваю життя, більше смак цього самого життя. В бутті постійному його власне кажучи і нема, ні вільного часу, ні особистого життя: ти як машина — знаходишся в місті, ти рухаєшся схематично за маршрутами, а коли приходиш в театр, ти тут зупиняєшся, можеш абстрагуватися від усього, пошукати щось своє, чуже. Взагалі, для мене особисто важко сказати, що значить театр. Для мене він важливий — це точно, мені ніде не буде приділятись такої уваги, а вона мені потрібна. До того ж, в театрі ти можеш все що завгодно, можеш експериментувати, це і є саме життя. А буденність — це машина, яка тебе з їдає як людину. Або ти особистість дуже велика і масштабна, яка не має стосунку до театру, або ти розчиняєшся.

Принц солоного Середземномор’я Принц солоного Середземномор’я


Другие статьи из этого раздела
  • Володимир Канівець

    Провідний актор театру «Вільна сцена». Народився 17 серпня 1983 року в селі Лецьки Переяслів-Хмельницького району. Вова недбало вчився, крав полуниці і зазирав по вікнах, потрапляв у бійки…
  • Володимир Мiнєнко

    Вперше у шість років вийшов на сцену в «Голому королі» В ролі хлопчика, що кричав «подивіться король голий!» Театр і сцену Володимир не любив аж до вступу в Національний університет театру кіно і телебачення імені Карпенка-Карого у 2003. Тут він зустрів Влада Троїцького і потрапив в театр «ДАХ».
  • Тамара Яценко: «Акторка не мусить бути пихатою»

    Я ж кажу, що ходжу в Будинок ветеранів сцени для того, щоб звикнутися з цим, я давно вже зрозуміла, що рано чи пізно треба буде піти, і краще я піду сама, ніж мені будуть недвозначно натякати. Хоч як би я не любила роль Проні Прокопівни, але я залишила спектакль «За двома зайцями» сама, сама підготувала акторку на зміну, і пішла. Краще я піду в період слави, ніж мене будуть виганяти.
  • Виталий Салий. Ярче солнца

    Виталий Салий — раскрепощенный, светлый, обаятельный актер Театра на Левом берегу Днепра. Его рыжей улыбке, бесхитростной и по-детски простодушной, нельзя не ответить. В позитивных ролях («Чонкин», «Последний герой», «Будьте как дома») он — добр, ребячлив и светится, как самое настоящее солнце. Играя плохих парней, Виталий Салий достает своего нервного, дерзкого, истеричного, резкого двойника, который тоже чрезвычайно обаятелен, хоть и со знаком минус.
  • Киевские сказки: Игорь Рубашкин

    В юности я ходил в свой родной Театр на Подоле, где практически вырос, воспринимая его как нечто родное, привычное: люди, грим, звукооператоры, цеха. Правда, остались только отрывочные воспоминания о постановках — яркие картинки, образы, эмоции, пестрые пятна. Помню, первые версии спектакля «Сон в летнюю ночь», когда артисты мне казались прекрасными как юные боги. Они играли на сцене в красных безумных одеждах. Часто ходил на детский спектакль «Белоснежка», где мама играла роль злой Королевы, но друзей водить на него не любил. Потому что она так хорошо играла плохую роль, что дети ее в тот момент не любили, и я тоже побаивался

Нафаня

Досье

Нафаня: киевский театральный медведь, талисман, живая игрушка
Родители: редакция Teatre
Бесценная мать и друг: Марыся Никитюк
Полный возраст: шесть лет
Хобби: плохой, безвкусный, пошлый театр (в основном – киевский)
Характер: Любвеобилен, простоват, радушен
Любит: Бориса Юхананова, обниматься с актерами, втыкать, хлопать в ладоши на самых неудачных постановках, фотографироваться, жрать шоколадные торты, дрыхнуть в карманах, ездить в маршрутках, маму
Не любит: когда его спрашивают, почему он без штанов, Мальвину, интеллектуалов, Медведева, Жолдака, когда его называют медвед

Пока еще

Не написал ни одного критического материала

Уже

Колесил по туманным и мокрым дорогам Шотландии в поисках города Энбе (не знал, что это Эдинбург)

Терялся в подземке Москвы

Танцевал в Лондоне с пьяными уличными музыкантами

Научился аплодировать стоя на своих бескаркасных плюшевых ногах

Завел мужскую дружбу с известным киевским литературным критиком Юрием Володарским (бесцеремонно хвастается своими связями перед Марысей)

Однажды

Сел в маршрутку №7 и поехал кататься по Киеву

В лесу разделся и утонул в ржавых листьях, воображая, что он герой кинофильма «Красота по-американски»

Стал киевским буддистом

Из одного редакционного диалога

Редактор (строго): чей этот паршивый материал?
Марыся (хитро кивая на Нафаню): его
Редактор Портала (подозрительно): а почему эта сволочь плюшевая опять без штанов?
Марыся (задумчиво): всегда готов к редакторской порке

W00t?